Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

легко розколупати шпилькою». — «Але хто б таке робив, ластівко». — «Ніби сам не знаєш. Не грай дурня».

Якось пізнього вечора Аделя підняла страшний крик на всю околицю. То був один із перших днів, коли Фелікс несподівано ліг спати на канапі, де йому від найпершого дня було постелено, тож я навіть дихнути боялась і довго не могла повірити власним очам.

І раптом вона злітає сходами зі свого покою, волосся від люті аж стовбурчиться навколо її голови. Підбігає до дитини, зриває з неї перину і починає верещати щось про поліцію, зраду і повний дім задрипанців, які роблять із нею, що самі собі хочуть.

«Адельцю, дитино, — сказала я, намагаючись відтягнути її від малого. — Що сталось?»

«Малий злодюжка знову поцупив мої коштовності».

«Що ти таке кажеш, навіщо це йому. Де б він їх тримав?»

«Стефо, не мели дурниць, — аж мало не пінилась моя пані, — тому що я скажу панові поліційному радникові, що ти спільниця злодія».

Фелікс — щойно ця розлючена фурія над ним нависла — шмигнув, як мишеня, під канапу, а потім звідтіля шаснув іще кудись. Знову доведеться кілька днів шукати дитину, знову він нічого не їстиме і залишаться самі кості — тільки я почала помічати, як щоки його трохи округлились і сорочка почала налізати на нього з труднощами.

На крик прибіг Петро.

«Які коштовності, серце?»

Вона закотила очі — мовляв, чого чіплятись до таких дурниць. Врешті процідила: «Зник мій гребінець для волосся з цикадою».

Я аж остовпіла.

«Аделю, хіба ти не пам’ятаєш, що віддала його мені?»

Аделя витріщилась на мене зі страшним здивуванням.

«Таж тоді, коли ми повертались від їмості! Коли отець Йосиф відпроваджував нас до фіакра…»

Аделя вдала, ніби щось починає пригадувати. Хоч я добре знала, що все це — її кривляння, що вона від самого початку прекрасно про все пам’ятала.

«Ох, та невже, — спроквола вицідила вона. — Я справді зовсім забула».

Петро зміряв її тяжким поглядом.

«Що знову за ігри, Адельцю? Дай отцеві спокій».

Аделя пхекнула:

«Та здався мені твій отець! І твій син! І твій…» — вона замовкла і пішла собі до покою.

Уже б не гнівила Бога.

Але то з нею завжди так, і я навіть не здивувалась. Фелікс таки знайшовся, і, хоч знову не йшов спати на канапі, все повернулось до звичного ритму. Аж доки вони обоє з Петром не здивували мене своїм раптовим зближенням.

Не встигла я й оком змигнути, як із малого циркового чудовиська з очима-мигдаликами (що породжували в мені сумніви, чи такою вже брехливою була розповідь Торна), чужого і дивного, почала робитись звичайна собі дитина. Він продовжував скручуватись вузлами і лякати мене, коли я знаходила його в баняках чи на горищі, де він звисав униз головою з бальоку[60], і продовжував малювати мапу міста (чого я більше не забороняла і навіть чекала з нетерпінням, коли йому заманеться дорисувати кілька нових пунктів) — але вранці чемно снідав разом із Петром булками і молоком чи налисниками з пшоняною або гречаною кашею. А тоді йшов за Петром у майстерню чи до саду, як на роботу — такий урочистий і серйозний, що мені хотілось вхопити його обома руками, притиснути до себе, зацілувати, трохи покусати і пощипати за щоки, і полоскотати під пахвами — але я знала, що якби бодай доторкнулась до нього, то малий би втік, як дике звірятко, і перестав би їсти. А цього мені не треба.

Якщо не брати до уваги того випадку, коли він так близько підійшов на даху, Фелікс дотримувався зі мною дистанції.

Петро зшив кілька старих шматків шкіри і зробив кулю, тісно набивши її старими шматами. Куля була велика — сягала Феліксові вище колін, але я бачила, як його очі блищали від збудження. Вони йшли надвір — на Липову чи аж до парку Ельжбети — і там кидали кулю одне одному, підгилювали її ногами, катулялись у втомленій осінній траві, вимащуючи одяг і отримуючи потім від мене гарячих прочуханів, бо як я маю прати те болото і сліди від соку трави і як я буду їх лікувати потім — земля ж уже холодна.

Одного разу під час такої забави хтось із них потрапив набитою кулею в голову старій графині з роду Потоцьких і збив їй капелюх разом із перукою. Нам коштувало нелюдських зусиль приховати скандал від Аделі, хоч стара вдова хотіла стерти Петра з Феліксом з лиця землі і навіть апелювала до бурмістра та пана президента окружного суду. Залагодити все Петрові вдалось лише тоді, коли він пообіцяв безкоштовно зробити для покійного графа новий гробівець, бо старий за минулі п’ятдесят років понищився від сонця і дощу.

Петро возив Фелікса бричкою до Тлумача на виставку коней (точніше, кобил), а потім один із них розповідав мені про круглі боки і міцні копита, про пару, яка валить із ніздрів, і про те, як по шкірі тварини пробігає тремтіння, а другий ще раз переживав це все, сидячи з широко розплющеними очима і забувши розжовувати цвібак[61].

Наступного разу вирушили до Микуличина на запрошення місцевого священика: у гірських лісах розпочалось полювання на оленів. Графові Гойосу пощастило вбити пречудового вісімнадцятирічного красеня.

Фелікс малював потім оленячу голову з великим вологим оком у різних ракурсах.

Петро не шкодував грошей хлопцеві на папір. Часто вони малювали разом, однаково поприкушувавши кінчики язика і забуваючи про все на світі, а я приносила їм по шматку холодного м’яса чи пиріжки з капустою і, поки хлопці жували, піддивлялась на їхні малюнки.

А ще Петро постійно робив Феліксові подарунки — не цукерки чи байґелі, а кондукторський ріжок, збільшувальні скельця чи залізного медичного «пелікана» для виривання зубів.

Знайомий залізничний інженер запросив Петра з Феліксом на демонстрацію чуда техніки: автомата, який видає, якщо вкинути в нього монету, сірники, різноманітні цукерки в картонних коробочках, бруски мила та поштові листівки.

Одного дня до нас прийшов сам поліційний комісар. Він сидів у фотелі і мовчки сьорбав каву, тяжко сопучи. Було видно, що дуже нервує. Витирав спітнілу лисину хустинкою.

«Не маю права того казати, — нарешті промовив він після п’ятдесятого вареника з печінкою (на які таки вдалось його вмовити), — можу навіть мати біду на службі. Але невдовзі до панства прибудуть поважні поліційні та судові урядники, може, навіть жандармерія. Буде хтось із Відня. У Львові триває слідство над тим шахраєм і злочинцем, Торном».

«Над шевальє? Але за що?» —