Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

Врешті, коли ринок залишився вже позаду і ми наближались до площі Міцкевича, Аделя неохоче промовила:

«Домовились, що він за мене буде молитись».

[19.Х]

Розділ 16

Петро — тільки для того, щоб мене рознервувати — взявся за Фелікса.

Це почалося з того, що хлопець зацікавився Петровим камінням: підлазить нишком, коли Петро щось креслить у своїй майстерні нагорі чи ходить із долотом навколо кам’яної брили в глибині саду, поцяткувавши її, понатягувавши на ній складну сітку з ниток.

Я зауважила це випадково — сама іноді, коли втомлюсь від хатньої праці, люблю вийти до саду і спостерігати зі сховку, як дурнувата каменюка починає скидати із себе зайве. Відколюються уламки й оголюють форму, яка, виявляється, спала під ними. Живу плоть, що пульсує.

Ось човен, навколо нього — скуйовджені хвилі відносять уламок весла, а на носі — сумна пташка скорботно схилила голову.

Так я сиділа за кущами аґресту, забувши дихати, аж раптом Аделя почала гукати мене з дому, мною підкинуло, я вся напружилась, готова навкарачки (щоб Петро не помітив) мчати до неї, коли це почула сухий тріск гілки десь угорі. Я підвела голову і побачила його, цього малого кота, який зграбно сидів у розгалуженні гілок сливи, майже повністю прикритий ще не опалим листям.

Петро його теж помітив. Він завмер якраз, нахилений над каменем, примружившись, щоб дим від цигарки, яка стирчала з рота, не викликав з очей сльози. Довгим цвяхом він зосереджено вимірював відстань на нерівній поверхні брили. Але ось вираз його обличчя змінився — а я добре його знаю, я можу судити — хоча при цьому не смикнувся жоден м’яз: я помітила, як у примружених Петрових очах засвітились веселі іскри, а обриси вусів відчутно пом’якшали.

Вже за кілька днів, коли я туди прокралась, Фелікс сидів на викорчуваному пні під сливою. Потім почав підносити інструменти. Збирати уламки каменю з-під Петрових ніг, щоб не заважали. Спеціальною щіточкою легенько очищати човен від пилу. Виймати з Петрового рота недопалок, коли господар захоплювався роботою і вуса от-от мали б зайнятися.

Я не могла в це повірити. Злилась на Петра і зловтішалася одночасно. Бо скільки зусиль ми з Аделею доклали, щоб розколоти шкаралущу цього горішка, щоб виколупати слимака з його мушлі. Спочатку (ще до приходу фокусника Торна, після якого ми тиждень хворіли головами) Аделя намагалась приручити його, як кота: приносила йому оберемками льодяники, які я нишком викидала, аби дитина не псувала собі шлунок, потягнула нас у крамницю Юзефа Гальперна в Будинку дирекції колій і купила йому чобітки з м’якої телячої шкіри, які він навідріз відмовився носити. Пробувала чесати йому волосся і вплітати стрічки, принесла цілу купу шовкових кольорових кокард — казала, щодня в’язатиме кокарду іншого кольору. Гладила по голові, але він відсмикував голову. Легко щипала за щічку, але він відкидав її руку. Цілувала його в уста, а він відпльовувався і довго витирався, кривлячись від огиди.

Ще Аделя справила Феліксові костюмчик матроса, купила білу батистову та бавовняну тканини — і ми з нею багато ночей провели, сліпаючи при свічках (бо якраз розбилась нова гасова лампа, а стара давала зовсім малий вогник), шиючи панталони й нічні сорочки з усією можливою старанністю: шви назовні, шовкові стрічки й мереживо, ґудзики, обтягнуті тканиною.

Якось ми прогулювались парком і натрапили на босого діда зі сплутаною бородою, торгівця байґелями[59]. Аделя перехопила погляд Фелікса і відкупила у чоловіка весь кошик завбільшки з дитячу колиску.

Думаєте він їв ті байґелі? Ая. Так і заскорузли, довелось винести їх псам.

Аделя невдовзі втратила терпіння, трохи поплакала, що ніяк не виходить їй із тими дітьми, трохи покричала на мене, що я їй на голову вилізла і не хочу нічого робити в хаті і що їжу мою неможливо останнім часом їсти, що я все пересолюю, ніби за кимось сохну, що зупи мої занадто густі, м’ясо — перчене, а тісто — зажирне і що вдома мене взагалі не буває, і помочі від мене не жди, а вона зі мною, як із рідною, отак завжди буває: казали їй люди, що надто вона м’яка, надто делікатна, надто мало зважає на себе, а завжди тільки на інших. І що татко її покійний, якби знав, яку гадюку він пригрів на грудях і як я тепер п’ю з неї кров, то в могилі б перевернувся.

Бо я вдаю із себе великомученицю, яка днями й ночами тяжко гарує і світу Божого не бачить, і терпить страшні муки та знущання, а з неї я роблю якусь розніжену пані, еґоїстичну й недалеку, примхливу і капризну, як яєчна пінка.

«Що, хіба не так?»

Цього разу Аделя нічим у мене не шпурляла, не кидалась ридати на підлогу, не бігла до свого покою, гепаючи дверима так, що аж будила лиликів на горищі.

У самому шлафроці, скинувши показово пантофлі, вона босоніж метнулась до вхідних дверей і вирвалась назовні, у незатишну осінню мжичку. Петро кинувся слідом, а я спокійно повернулася до звичних справ, знаючи достеменно, що моя пані тепер виправлятиме, як розтраскуватиме калюжі, втікатиме від Петра, незважаючи на погляди цікавських сусідів. Петро намагатиметься її заспокоїти, наздоганятиме — але вона видиратиметься від нього. Буде визвірятись: мовляв, а ти чого, чоловіче добрий, за неї заступаєшся? Які твої мотиви? Вона смачно тебе годує? Чи м’яко ліжко стелить?

Петро це прийняв терпляче, як то він уміє. Не встигла я замісити тісто, як він приволік її на руках. З обох текла брудна вода. Їм іграшки, а мені знову вимивати підлоги.

Спершу Петро стримував Аделю в обіймах, хоч вона виривалась і навіть намагалась вдарити його в лице, тож бідолашка зовсім швидко втихомирилась, розм’якла і ще бурхливіше розридалась у нього на грудях. А він її гладив по волоссі і шиї своїми грубими руками і говорив, як із малою дитиною. Від мене навчився — і добре йому виходило.

А я тим часом накрапала настоянки на грудку цукру і принесла м’ятну олію, щоб натерти Аделі скроні. Вона покірно дала мені це зробити, безсило розпластавшись у фотелі.

Де був Фелікс тоді, не знаю — певне, обіймав кам’яну пані, яка ніколи не галасувала.

Після того Аделя до нього якось збайдужіла — перестала ніжно шепотіти на вушко (поки він сидів, напружений, втупившись поглядом поперед себе), приносити ласощі, дарунки. Вдавала, що його не існує. Тільки демонстративно ховала свої коштовності, зачиняла кімнату на ключ.

«Петре, цей замок можна