Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

цап, цап, а він зверху. Баба почала знов кричати до дочки:

— Сип, вража дівко, під нього горох!

А дочка підправилась та й ще їй додала гороху. Баба впала, а той її вбив. Потім узяли вдвох з дочкою й понабирали всякого дорогого одягу. Він стрепенув, і їх витягли нагору. І взяв він ту дівчину, дав її старшому братові за жінку, й поїхали вони у намет. Він — молодий юнак, зморився й ліг спати. А вона каже мужеві:

— У мене є сестра, ще краща від мене.

Вона думає, що той спить, а той усе чує.

— А де ж вона? — питається її муж.

— Украв Білий-Полянин за жінку собі.

— А як же її звуть?

— Прекрасна Настася.

Іван встав, умився, осідлав коня і поїхав.

Старший брат і питається його:

— Куди ти, мій братику, їдеш?

— А що ж, — каже, — брате, тобі дістав жінку, поїду й собі діставати.

Приїжджає він у десяте царство. Дивиться — стоїть хатка.

Він до тієї хатки — помоливсь Богові. Баба відчинила двері. А у баби голова обручем збита.

— А, слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. То було чутно, тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі?

— По волі, — каже той, — бо добрий молодець не ходить по неволі.

— Куди тебе Бог несе?

— Що, стара, чи не чула ти де Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі — усе біле.

— Не чула, — говорить. — Їдь до моєї сестри середульшої, може, вона тобі скаже. Нічого тобі, голубчику, й попоїсти дати, хіба нà — головку капусти, може, де попариш та з’їси.

Він узяв і поїхав. Стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Баба відчинила двері — двома обручами у неї голова збита.

— Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. Куди тебе Бог несе?

— А що, — говорить, — шановна стара, чи не чула ти про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі, коні білі — усе біле.

— Ні, — каже, — не чула, їдь до моєї старшої сестри: може, вона знає. Нічого тобі, голубчику, дати на дорогу. На, візьми круп пшоняних трошки, може, де кашу звариш.

Поїхав він. Дивиться — іде заєць і четверо маленьких зайченяток лізуть за ним, так бідні схудли. Він узяв головку капусти, розрізав на чотири частини й кинув їм. Зайчики поживились, а заєць і каже йому:

— Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток поживив. Я тобі у великій пригоді стану.

Поїхав далі. Дивиться — хатка. Він сотворив до тієї хатки молитву, баба відчинила двері — трьома залізними обручами у неї голова збита.

— Слухом чувати, великого богатиря, Сухобродзенка Івана, у вічі видати. То було чутно, а тепер і у вічі видно.

— Чи не бачила, стара, — питається він, — Білого-Полянина? Сам білий, кінь білий — усе біле.

— Не бачила, — каже. — Їдь до мого найстаршого сина. Як він тобі не скаже, то вже ніхто не скаже. Нічого тобі, мій голубчику, дати попоїсти. Одним-одно поросятко маю, візьми хіба вже й те. Де-небудь заріжеш собі й поживишся.

Їде він, аж коли бачить: іде качка і малесенькі каченята веде. Маленькі, біднячки, поприставали. Він подивився на них, узяв та й висипав їм пшоно; вони підкріпилися, а стара качка й каже йому:

— Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти діток моїх трохи підживив. Я колись тобі у великій пригоді стану.

Він собі й думає:

— Господи, Боже ж мій, у якій пригоді вона може мені стати, коли вона така маленька?

Поїхав далі. Бачить: іде вовк і веде за собою вовченят — ті вовченята поприставали. Він дивився, дивився на них і жаль йому стало маленьких вовченят. От він узяв та й кинув між них те порося; вони розірвали його й підкріпились. Тоді вовк обертається й каже йому:

— Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток погодував; за те я тобі, може, коли у великій пригоді стану.

Поїхав він. Приїжджає у десяте царство, дивиться — стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій одчинив.

— Слухом чувати, Сухобродзенка, превеликого богатиря, у вічі видати. За чим Бог так далеко заніс?

— Чи не чули про Білого-Полянина?

— Ні, — каже святий Юрій, — нічого не чув. Почекай: я своїх хортів скличу, як вони не знайдуть, то вже ніхто в світі тобі не скаже.

Поставив Івана за дверима, а сам вийшов і крикнув. Як прийшли звірі — повен двір найшло! Усякі тут були.

— А що, — питається святий Юрій, — усі зібрались?

— Усі, — кажуть, — тільки ще нема кривої вовчиці.

— А чи не чували, — каже, — чого про Білого-Полянина?

— Ні, — кажуть. — Либонь, розказували, що його хорти та твоїй вовчиці ногу перекусили. А більш ми не чули.

Коли ось іде та стара вовчиця. Йде і шкандибає.

— Ах, ти, — каже, — стара кривуле, а чого це ти так барилась? А чи не чула часом чого про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, коні білі, хорти білі — усе біле.

— Як, — каже вона, — господарю, не чула, коли в його дворі мені його хорти ногу перекусили.

От святий Юрій розпустив усіх, а її залишив і каже Іванові:

— Ну, гляди ж, як будеш іти й вона буде казати: «А бачиш місто?», кажи: «Не бачу!» Аж поки не приїдеш до міста і не побачиш царини. Бо вона боїться хортів.

Бере він вовчицю на коня й поїхали. Тільки вона каже:

— А бачиш, Сухобродзенку, місто Білого-Полянина?

— Ні, — каже, — не бачу.

Проїхали трохи. Вона знов питається:

— А чи бачиш?

Він уже зовсім бачить, але каже:

— Ні, не бачу.

Коли під’їжджають аж до царини, вона й питає:

— А то, вже бачиш?

— Бачу, — каже.

Вона як схопиться з коня, як махне, та так, що й конем не доженеш, уже й не кульгає зовсім, так хортів боялася! Пройшов він царину. Дивиться — аж стоїть хатка. Він молитву сотворив. Відчинила двері стара баба.

— Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати!

— А що, — каже, — бабуню, чи не знаєш ти Білого-Полянина?

— Як, — каже, — не знати мені, коли я його баба. А нащо він тобі?

— Я хочу взяти собі у нього прекрасну Настасю собі за жінку.

— Помагай тобі Боже.

— Підіть, бабусю, й розпитайте її, коли він із дому поїде, і скажіть їй, що приїхав такий-то й такий і хоче її взяти!

Пішла баба. Приходить до Настасі й каже:

— Прекрасна Настасе! Приїхав, — каже, — великий, славний богатир Сухобродзенко Йван і хоче тебе собі за жінку взяти!

— Боже, — каже, — йому