Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

А князь каже:

— Добре!

От прийшла пора гнать. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт — свиня на воротях стала й стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить тую свиню, так і кістки розсипались. Тії змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобати, та доти, поки вона нездужала й по світу ходити. Оттоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жить із чоловіком. Живуть та постолом добро возять. Поїхали в ліс, вирубили ківш, то ще б казки було більш.

Про богатиря Сухобродзенка Івана й Настасю Прекрасну

В однім царстві, в однім господарстві жив собі мужик і мав два сини. І ростуть вони не по роках, а по годинах — так ростуть, як із води йдуть. Віддав їх батько у школу, і вони там так грамоти набрались, краще того, що їх навчав. Приходить старший син до свого батька й каже йому:

— Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Батько заплакав, дав йому коня… І поїхав він аж у десяте царство. В’їхав у степ, найняв собі намет і ліг на дванадцятеро діб спати. Проснувся і почав із бабою воюватися. Невеликий час пробув — пробув сім літ, потім настиг його брат його менший.

Приходить той менший син до батька й каже:

— Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Дав і йому батько коня й усе і виряджає його й каже:

– Їдь, — каже, — сину мій, Іване, їдь, Бог з тобою! Може, тобі в степу доведеться з яким лицарем битися — вперед не бийся, а розпитайся, як звуть, бо, може, наткнешся на брата. Ти будеш Сухобродзенко Іван, а той Сухобродзенко Василь.

Сів Іван на коня і поїхав, їде аж у десяте царство. Коли дивиться — в степу стоїть намет, коло нього кінь — полум’я п’є, а яру пшеницю їсть. Пустив коня до коня — кінь з конем не б’ється. Пустив хорта до хорта — хорт із хортом не кусається. Пустив сокола до сокола — сокіл сокола не кусає.

Входить Іван у намет, а там лежить богатир, на дванадцятеро діб спати ліг. Він коло нього походив, походив і сам у тому наметі ліг спати — дванадцятеро діб спав, на тринадцяту кінець.

І не за великий час прокидається старший, коли дивиться — лежить хтось коло нього. Ухопив меч і хотів йому знести голову з плеч. Далі роздумався:

— Коли, — думає, — він на мене сонного не напав, то й я його не буду починати. Нехай проспиться, і я його розпитаюсь, що воно є таке.

Проспався той, прокидається. Умився, помоливсь Богу. І той старший не знає, що то його брат, став приймати його. Стали вони пити чай. Напились чаю, от він йому й каже:

— Ну, тепер сідаймо на коні та їдьмо у степ битися!

Поїхали. Почали битися. Вдарились раз — відскочили. Вдарились другий раз — відскочили. Потім розігнались третій раз. Старший меншому хотів голову з плеч зняти. Менший нагадав батьківське слово, упав з коня й говорить:

— Хто ти такий? Пожди, не бийся.

Той йому каже:

— Я Сухобродзенко Василь.

А менший йому каже:

— А я Сухобродзенко Іван.

Тоді старший брат скочив з коня, ухопив його за шию, заплакав і каже:

– Є ми рідні брати! Годі битися, ходім у намет!

Погуляли собі, а старший брат каже:

— От що, брате, тепер ми погуляли. Ти відпочивай, а я поїду в степ. Вже сьомий рік я воюю з бабою, так мені треба їхати з нею воювати.

— Поїду і я з тобою, — каже менший.

— Ні, ти залишайся, бо ти ще молоденький. Не треба, щоб тебе там убили. Поїду я сам.

Той почекав трохи, поки старший брат сховався. Осідлав свого коня й поїхав за ним у погоню. Приїжджає. Дивиться — брат уже воює. Він зліз із коня, як махне мечем, то на той бік — як полова, а на цей — як солома. Дивиться, що баба втікає. Він погнався за нею. Вона в нору хотіла. Тільки він догнав її над норою, як махнув мечем, так і відрубав їй половину ноги. Вона так і втекла в нору. Стоїть він над норою й жалкує, що тільки половину відрубав…

А старший брат ходить між трупів і шукає його. Думає, що він уже давно вбитий.

— Ах, Боже ж мій, тільки нажив собі брата, а він уже вбитий!

Але дивиться, аж його брат сидить над норою і плаче.

— А чого це ти, мій братику, плачеш?

— Як же, — каже той, — мені не плакати, коли в цю нору втекла проклята баба.

— Та чорт її бери: нехай утікає.

— Е ні, — каже, — не хочу. Я її витягну. Рви комиші та плети канат!

Виплели канат, і пішов Іван сам у ту нору, а братові каже:

— Ну, гляди ж, як я стрепену, щоб ти мене тяг!

Входить туди. Дивиться — сидить дівчина-красуня й хустки гаптує. Побачила його й каже:

— Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. За чим ти, — каже, — сюди так глибоко забивсь?

— Сюди, — каже, — втекла баба, то я хочу її звоювати.

— Не звоюєш ти її, — каже вона. — Як мене візьмеш за себе, то я тобі поміч дам, і ти тоді її звоюєш.

— Я тебе, — каже, — за себе не візьму. А є у мене нагорі старший брат — от за того йди.

— Йди ж, — каже, — і дивись за грубкою: вона сидить на верстаті й військо тче.

Йде він і дивиться: сидить баба. На цей бік кине — кінь, на той бік кине — козак. Він підходить і каже:

— Здорова, бабко!

— А здоров, вражий сину! Одрубав ти мені половину ноги, ще й сюди прийшов? А що? Чи будемо битися, чи миритися?

— Ні, бабо, не того я сюди йшов, щоб миритися!

— Ну, ходім на тічок, давай битися!

Як узяли битися, як узяли битися… ні він її, ні вона його. Баба утомилась і каже:

— Сип, дочко, під нього горох, а під мене вугілля.

Та дочка як підправить під нього вугілля, а під неї горох, то та баба тільки коліньми: цап,