Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

вони вас розвеселять, повірте мені. Шкода тільки, що декому ті некрологи писала не я сама. Але ж яке гидезне слово — «некролог». У цього Пітера Стімсона, про якого я щойно казала, було обличчя достоту як «некролог». Щоразу, як я бачила його, то згадувала й це слово. Є лиш одне-єдине слово, гидкіше за «некролог» — і це слово «вдова». Бігме, Енн, рибонько, хай навіть я стара панна, у цьому є своя втіха — я ніколи не буду нічиєю вдовою.

— Це справді неприємне слово, — засміялася Енн. — На ейвонлійськім цвинтарі було так багато старих надгробків із написами: «Пам’яті такої-то, вдови того-то». Дивлячись на них, я завжди уявляла собі щось роздушене й розтовчене. Чому стільки слів, пов’язаних зі смертю, такі бридкі? Аби то ще вдалося викорінити звичку називати небіжчика «останками». Я просто-таки здригаюся, коли чую, як на похороні розпорядник оголошує: «Тих, хто хоче поглянути на останки, прошу сюди». У мене завжди виникає страхітливе передчуття, що зараз я побачу наслідки бенкету людожерів.

— Я сподіваюся лиш на те, — незворушно вела далі панна Корнелія, — що коли я помру, ніхто не назве мене «нашою покійною сестрою». Мені ця манера називати всіх братами й сестрами бридка, відколи п’ять років тому в нас проводив молитовні зібрання один мандрівний проповідник. Він мені одразу не сподобався. Я всім єством відчула в нім якийсь ґандж — і так воно й виявилося. Бачте, він лише вдавав пресвітеріанина — «пресвітаріанина», так він вимовляв це слово, — а насправді був методистом. У нього всі були «брати» й «сестри». Величеньку ж родину мав цей чоловік! Якось після зібрання він схопив мене за руку й жалібним тоном запитав: «Моя дорога сестро Брайант, ви християнка?» Я лиш поглянула на нього зневажливо й незворушно відповіла: «Мій єдиний брат, пане Фіск, помер п’ятнадцять років тому й інших я відтоді не мала. Що ж до того, чи я християнка, то я була нею, як я вірю й сподіваюся, ще тоді, коли ви пішки під стіл ходили». То був для нього нищівний удар, повірте мені! Але завважте, Енн, рибонько, мене дратують не всі проповідники. До нас приїздили й розумні, шляхетні люди, що зробили немало доброго й змусили не одного зашкарублого грішника скулитися від жаху на думку про власну неправедність, та не такий був цей Фіск. Одного разу я з нього добряче посміялася. Він тоді знову проводив молитовне зібрання й попросив усіх, хто вважає себе християнами, підвестися. Я й не ворухнулася, повірте мені! Я такі речі завжди вважала безглуздям. Але більшість із пастви таки підхопилася, і тоді він попросив підвестися всіх, хто хоче бути християнами. Цього разу ніхто не підвівся й Фіск на все горло ревнув церковний гімн. А переді мною на лаві Міллісонів сидів десятилітній Айкі Бейкер, сирітка, якого Міллісон замучив тяжкою працею ледь не до смерті. Бідолашний малий був завжди такий утомлений, що засинав одразу, у церкві чи будь-де, коли тільки міг кілька хвилин посидіти спокійно. Він проспав усе зібрання, і я тішилася, що горопашне дитя хоч трохи відпочине, повірте мені. Ну, та коли Фіск почав дедалі голосніше верещати й разом із ним загорлопанили інші, сердешний Айкі враз прокинувся. Йому здалося, що то був звичайний спів і що всі мусять підвестися, тож він зірвався на рівні ноги, щоб не дістати потиличника від Марії Міллісон за те, що спить на зібранні. Фіск уздрів його, закляк, а тоді вигукнув: «Іще одна душа спасенна! Алілуя!» — а це був усього-на-всього нещасний, переляканий, сонний Айкі, що й не думав про свою душу, бо не мав часу думати про що-небудь, окрім свого втомленого й виснаженого маленького тіла. А якось на одне з таких зібрань прийшла Леслі, то цей Фіск умить накинув на неї оком — він особливо переймався душами гарних дівчат, повірте мені! — і скривдив її почуття, аж вона більше ні разу не приходила. А він на кожному зібранні прилюдно молився, щоб Господь пом’якшив її зачерствіле серце. Кінець-кінцем я пішла до пана Левітта, нашого тодішнього пастора, і заявила, що, як він цього не припинить, я швиргону у Фіска Псалтирем наступного ж разу, як він скаже хоч слово про «ту вродливу, та непокаянну молоду жінку». І я б саме так і зробила, повірте мені. Пан Левітт наполіг, щоб таких молитов більше не було, але Фіск проповідував далі, аж доки Чарлі Дуглас поклав край його кар’єрі в Глені. Бачте, його жінка цілу тодішню зиму провела в Каліфорнії. Восени вона була смутна: релігійна меланхолія — то їхня сімейна біда. Батько в неї весь час боявся, що скоїв непростимий гріх, аж так, що вмер у божевільні. Тож коли Роза Дуглас і собі затужила на релігійному ґрунті, Чарлі відвіз її погостювати до її сестри в Лос-Анджелес. Там вона одужала й повернулася додому тоді, коли Фіскова кампанія «за відродження віри» була в самому розпалі. Вона вийшла з поїзда на станції, усміхнена й бадьора, і перше, що впало їй у вічі, був велетенський напис білими літерами на чорній стіні вантажної клуні: «Куди йдеш ти — у рай чи в пекло?» То була одна з дурних вигадок Фіска; він і звелів Генрі Гемонду виконати цей напис. Роза скрикнула й зомліла, а коли її привезли додому, вона була в чорній меланхолії, ще гіршій, ніж та, що допіру минула. Тоді Чарлі пішов до пана Левітта й пригрозив, що, коли Фіска негайно не виженуть, усі Дугласи покинуть церкву. А що від Дугласів йому надходила добряча половина платні, пан Левітт мусив поступитися й Фіск поїхав, а нам знову довелося шукати в Біблії настанов, як потрапити на небеса. Тоді й з’ясувалося, що Фіск був замаскованим методистом. Пан Левітт страшенно зажурився, повірте мені. Він був хай і небездоганний, але добрий і розважливий пресвітеріанин.

— До речі, я одержала вчора лист від пана Форда, — мовила Енн. — Він просив переказати вам вітання.

— Не треба мені від нього жодних вітань, — відрубала панна Корнелія.

— Чому? — здивувалася Енн. — Я гадала, що він вам подобався.

— Колись був подобався. Але я не прощу йому того, що він зробив з Леслі. Сердешна дівчина гине за ним — наче їй і без того мало в житті гризот, — а він, я певна, розважається там, як завжди, у своєму Торонто. Хіба не типовий чоловік?

— Ох, панно Корнеліє, як ви дізналися?

— Боже мій, рибонько, та хіба в мене очей нема? Я ж Леслі з