Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

мерців не знищили, а лише прогнали, вони можуть повернутись будь-якої миті. І взагалі, ви втомилися, зголодніли, — ласкаво заворкував він. — Давайте я відведу вас в одну місцинку, там можна пересидіти. Це зовсім недалеко, на окраїні міста…

— А що, місто близько? — відразу жадібно спитала Тетянка. — А телефон там є? Мені батькам зателефонувати треба!

— Здуріла? — обурилась Ірка. — Нікуди ми з ним не підемо! Мало тобі блудька? Цвинтаря мало? Ти що, хочеш здохнути?

— Якщо ми не поїмо й не відпочинемо, то й так здохнемо, — твердо відповіла Тетянка.

— Дівчатка, я вам не ворог. Я просто хочу спокутувати свої гріхи. Будь ласка, дозвольте мені вам допомогти, — зазираючи Ірці в очі, улесливо попрохав покутник. Ірка опустила очі:

— Добре, — знехотя буркнула вона — Веди, де там твоя безпечна місцинка? Але май на увазі… У разі чого — подушка в мене!

У передсвітанковому мареві три темні постаті вислизнули за ворота. На цвинтарі лишилась тиша й порожня могила під гладеньким, без жодного напису, обеліском.

Розділ 8

День четвертий, спокійний

Відносно спокійний

— За що я тобі плачу? — гнівно розмахуючи кулаками, навис над миршавим сторожем водій.

У відповідь той буркнув щось геть незрозуміле. Водій знову загорлав:

— Я бачу, як ти чистив! На сидіннях плями, долі крихти валяються… Ще гірше, ніж було! Тут що, свині ночували?

Сидячи в кущах на автостоянці, Ірка й Тетянка обмінялись винуватими поглядами.

— Що правда, то правда, ми свині, — покаянно пробелькотіла Ірка. — Дорвались.

— Між іншим, ми вже четвертий день без відпочинку. І три дні майже без їжі, — Тетянка нервово витягла з величезного целофанового пакета шоколадний батончик і зашурхотіла обгорткою. — Одне добре, — пробелькотіла вона, впиваючись зубами в шоколад, — голодування й активний спосіб життя… Я кілограми на два точно схудла. А може, навіть на три.

— Якщо ж і далі так батончики топтатимеш — не допоможе, — попередила Ірка.

Тим часом веселенький червоно-білий шлагбаум автостоянки злетів у небеса, і сварливий водій поїхав геть.

Сторож неквапом почовгав до своєї кімнати за крихітною крамничкою, вщент напханою пакетиками чіпсів, шоколадними батончиками, пачками соку й різнокольоровими пляшечкми з напоями.

Ірка вийшла на розпечений асфальт автостоянки й почала вивчати машини, що залишились.

— «Жигуля» з боку бери, — визирнула з кущів Тетянка. — У нього на лобовому склі захисна плівка від сонця — хоч не таке пекло буде.

— Краще відразу з кондиціонером, — з’явилась із сусідніх кущів фізіономія покутника. При яскравому денному світлі вона здавалась іще блідішою.

— Ну ти даєш! — здивувалась Тетянка. — Кондиціонер працює від двигуна! Машину спершу завести треба!

— Я в житті не водив, — розвів руками хлопець.

Тим часом Ірка підійшла до «Жигуля» і, крапнувши кров’ю в замок, відчинила дверцята. Покутник торпедою промчав через стоянку й головою вперед пірнув до салону. Слідом за ним, тягнучи пакет із провізією, неквапом влізла Тетянка.

— Х-хух! — з полегшенням видихнуло дівча, падаючи на заднє сидіння й задумано дожовуючи шоколад. — Гаразд, тут добре, — нарешті заявило воно, ковтаючи останню дольку. Зіжмакавши обгортку, нерішуче глянуло на далеку урну, потім на сонце, що стояло високо в небі, й запхало грудочку фольги в попільницю «Жигулів». — Ніколи не думала, що на автомобільних кріслах можна з таким кайфом виспатись. А що ми робитимемо далі?

— Думатимемо, — відрізала Ірка. — Але для початку… — вона неохоче вибралась із машини на безжальне пекуче сонце. — Ми вчора спати завалились, неначе в нас тут три мерці, а не один. Бери голими руками.

— Але ж відьми втратили наш слід, — впевнено заявила Тетянка, і з цієї зайвої впевненості легко було зрозуміти, що вона сама в це не вірить і просто заспокоює себе й друзів.

— Біля річки ми теж так думали, — резонно заперечила Ірка. — У тебе ще гроші лишилися?

Тетянка мовчки витягла з кишені вологу грудку паперу. Ірка спритно висмикнула одну купюру й рушила до крамнички, насторожено поглядаючи в бік комірки охоронця. Звичним рухом притримавши дзвіночок над входом — вона відвела очі сторожу, але на звук він обов’язково вискочить — і зайшла до порожньої крамнички. Додала купюру до купки таких самих вологих і пожмаканих папірців, які вони лишили за провіант. Відкрила замочок на вітрині й витягла брелок для ключів — крихітний складаний ножик.

— Ми ним захищатися будемо? — нерішуче посміхнувся покутник, побачивши Ірчину здобич.

— Ні, збудуємо фортецю, — серйозно заперечила Ірка й плюнула на ніж. Уперши лезо в асфальт, вона заходилася ретельно обходити автостоянку по периметру. Ніж огидно скреготів, а Ірка белькотала: — Коло нашого двору калинкові гори, осиковий кіл, вогненна вода… Погань відганяє, нелюд не пускає, чорну ворожбу геть відсилає… — Відьмочка описала коло й поклала ножик вістрям до входу. — Ну ось, тепер хай лише спробують сунути сюди свого носа. На них чекають ду-уже неприємні сюрпризи.

— А на мене воно не кинеться? — з острахом поглядаючи на такий, здавалося б, жалюгідний і сумирний ножик, спитав хлопець. — Адже я теж наче… нелюд.

— Ти не того боїшся, — ласкаво-погрозливим тоном процідила Ірка. — Краще бійся, аби я на тебе не кинулась. Ти мені ось що поясни: з якого це дива твоїм побратимам по цвинтарю нас прикопати заманулось? Ану давай колись, доки я подушку не взяла!

— Ірко, а він тут до чого? — з острахом поглядаючи на грізну подругу, спитала Тетянка. — Це ж усе відьми — наша люба Аллочка й інші…

— Ду-рни-ці, — по складах вимовила Ірка. — Учора я теж так думала — голова від утоми й голоду нічого не варила. А сьогодні вранці зрозуміла: адже відьми на тебе не просто так полюють. Їм чаклунський дар потрібен, що його тобі Ольга Вадимівна передала.

— Ну… — погодилась Тетянка.

— Баранку гну. І кому б ти його на цвинтарі передавала, якщо там не було жодної відьми? Мерцям?

Тетянка замислилась.

— То, виходить, мерцям теж потрібен чаклунський дар? — поцікавилась вона, насторожено поглядаючи на покутника.

— Нам лише одне потрібно — потрапити за призначенням, — сумно відповів той і показав пальцем на небеса. — Але в декого немає жодних шансів, от вони й лютують. Хоча… Ті шестеро — вони, здається, цілком пристойні мерці були, не упирі. Навіть не знаю, чому вони на вас накинулись, правду кажу, не знаю. Може, нацькував хтось, відьма чи сильний чаклун.

— А сам ти чого до нас причепився? — з підозрою запитала Ірка.

— Мене до вас послали, — охоче пояснив хлопець. — Здалося, що якийсь голос сказав мені: хочеш спокутувати свій гріх, допоможи дівчатам. Мене нагору й потягло. Не встиг озирнутись, а тут ви йдете.

— Мало того, що мрець, то він ще й голоси чує,