Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Війнуло неймовірним смородом, пазуристі лапи вп’ялись дівчаткам у плечі…

— Сподіваюсь, ти не збираєшся нам заважати? — поцікавився сивоволосий у блідого хлопця.

Той зробив було крок уперед, але потім знову відступив назад, сіпнувся, набрав повні легені повітря… І винувато глянув на подруг.

— Вибачте, — він безпомічно розвів руками. — Вони такі величезні, і їх так багато.

Тріумфально заревівши, монстри підняли дівчаток на випростаних руках і потягли назовні.

Завзято пручаючись, Ірка глянула, куди їх несуть. Глянула — і голос миттю повернувся до неї. Вона загорлала.

Попереду були ті самі лавочки й темний обеліск із написом «Тетяна». Але тепер на ньому додалося ще одне слово — «Ірина». Сам обеліск стояв збоку, а під ним зяяла темна яма.

Дівчатка відчайдушно запручались, але пазуристі лапи мерців міцно тримали їх. Монстри невблаганно тягли дівчаток до ями. А поруч, немов бісеня з табакерки, вискочивши з-за пам’ятників, мчав їхній блідий приятель.

— Здивувати! Мерців чимось треба здивувати! Тоді вони щезнуть! — кричав він дівчатам.

«Здивувати, здивувати… Чим же їх здивувати?» — неймовірним ривком вивільнивши руку з хватки мерця, Ірка намацала в кишені тюбик помади.

Швидко наквацявши губи помадою, дівча надуло їх і глянуло на мерців. Куплена на останні гроші спеціальна помада для нічних дискотек ке підвела! На губах замерехтіли відблиски холодного фосфорного вогню!

Парочка старомодних мерців, що тягла Ірку, спинилась.

— Як це так, щоб у живої губи були, як у мертвої? — здивовано запитав чолов’яга в савані.

— А як це так, щоб мрець вештався, наче живий? — відрізала Ірка.

— І справді, непорядок, — насупився мрець у жандармському мундирі. Пан у сюртуку кивнув. Він усе кивав і кивав, мов та фігурка на старовинних годинниках, відраховуючи секунди. Язики зеленого полум’я раптом вистрибнули з надрів землі. Вихри закружляли довкола постатей прадавніх мерців, і навсібіч розлетілись шматочки липкої сажі. Три чорних смерчі вибухнули зсередини й розсипались на порох.

Ірка важко впала на землю. З її конвоїрів залишився геть непримітний чоловік у сучасному піджаці, але Тетянка, як і раніше, пручалася в міцній хватці сивоволосого й амбала.

— А ви чому досі тут? — поцікавилась Ірка в непримітного чоловіка.

— Він свіжий мрець, його косметикою не здивуєш, — блідий хлопець визирнув і миттю сховався назад за обеліск.

— Десять доларів хочеш? — запропонувала раптом Ірка непримітному мерцю.

— За що? — розтулив той бліді губи.

— А просто так, — знизала плечима Ірка.

— Просто так? Дивно! — вигукнув чоловік і зник, теж зовсім просто, без жодних спецефектів.

Ірка витрусила джинси й озвалася до Тетянчиних охоронців:

— А ви хочете десять доларів?

— Давай, — зненацька відповів амбал і простягнув руку.

— А… А в мене нема, — розгублено бовкнула Ірка.

— Обдурила, — кивнув амбал. — Отже, нічого дивного, — і разом із сивоволосим потягнув Тетянку до могили.

— У мене, у мене є десять доларів! У кишені! Я дістану! Гривнями візьмете? — закричала Тетянка, щосили впираючись ногами.

— Та не потрібні нам твої гроші. Ми ж мертві, — пропихтів амбал і одним поштовхом скинув Тетянку в могилу.

Краєм ока Ірка встигла помітити, що їхній дивний спільник знову кудись мчить через увесь цвинтар.

«Знову вшивається», — промайнуло в Ірчиній голові.

Тим часом блідий хлопець уже біг назад, тримаючи в руках… невеличку подушечку.

— На, це моя! — вигукнув він, соваючи подушку Ірці в руки. — Не хотів тобі казати, але… Загалом, будь-якого мерця можна порішити подушкою!

— Ти що, ідіот? — визвірилась Ірка. — Це цвинтар чи літній табір? Подушками побитись йому закортіло!

— Сама дурепа! — закричав у відповідь хлопець. — Роби, що кажуть, інакше твою подружку зараз прикопають!

Ірка озирнулась. Амбал із сивоволосим пхали Тетянку до могили, а дівчина нестямно верещала. Вона стрибала, пручалась і зовсім не хотіла опинитись у ямі. Але було помітно, що мерці перемагають. Надто вже вони були сильні.

Ірці зробилось моторошно.

— Підеш зі мною? — жалібно попрохала вона блідого.

— Ти що? — майже образився хлопець, — Я боюсь.

Цієї миті Тетянка глухо скрикнула, впала на дно могили й більше не з’являлась. З новою зброєю Ірка кинулась на мерців.

Подушка м’яко тицьнулась у тверду спину амбала. Той озирнувся й розплився в радісній посмішці:

— А ось і друга! Сама прийшла! Зараз ми вас, дівчатка, упакуємо…

— Навідліг бий, навідліг! — закричав блідий хлопець, укотре визираючи з-за обеліска. — По голові!

— Зараз я цього радника… — злісно процідив амбал, але закінчити фразу не встиг.

Ірка підстрибнула й щосили садонула його подушкою по голові. З-під землі знову вирвались розпечені нитки, закрутилась вогненна спіраль, амбал злякано гикнув і… щез.

Одним стрибком перелетівши через розриту могилу, Ірка підскочила до сивоволосого. Той лише встиг здійняти руки, коли невблаганна подушка впала й на нього. Пролунав невеличкий вибух… Ірка гидливо струсила з рукава шматочки чорної сажі.

— Можна вилазити? — спитала з могильної темряви Тетянка, і над краєм ями з’явилася запацьорена землею фізіономія.

— Зараз, — крізь зуби процідила Ірка. — Ось лише з останнім жевжиком упораюсь. — Зловісно підкидаючи подушку, вона рушила в обхід могильної ями — прямо до блідого хлопця.

— Я так і знав, — сумно сказав він, відходячи подалі від Ірки. — От не хотів я розповідати про подушку. І давати не хотів. А тепер ти мене… Ще й моєю ж подушкою… — у його голосі забриніли сльози.

— Стривай, Ірко, — спритно вилазячи з ями, втрутилась Тетянка. — Які ти маєш до нього претензії?

— Він мрець! — заверещала Ірка.

— З чого ти взяла? — хотів був заперечити блідий хлопець, але Ірка лише розреготалась:

— З чого? А хто ж про інших мерців «наші» казав? Хто про них усе знає? У кого крижані руки? А подушку, певно, з власної труни витягнув? — Ірка розлючено потрясла подушкою. — Ти такий, як і вони!

— Прошу мене не ображати! — обурився хлопець. — Я зовсім не такий!

— Ще скажи, що ти добрий! — гмукнула Ірка.

— Так! Добрий! Покладливий!

— Бачила я, який ти покладливий! Тебе поклали, а ти бігаєш туди-сюди! — закричала Ірка, замахнутись подушкою.

— Я покутник! — зойкнув хлопець і перелякано заплющив очі, аби не бачити подушку, що падає на нього.

Але подушка раптом слинилась — Тетянка зловила її за краєчок.

— Ти що, йому повірила? — здивовано спитала Ірка подругу.

— Я читала, — втомлено пояснила Тетянка, — що покутники — вони й справді непогані. Вони вчинили в житті якийсь гріх, от і спокутують його після смерті.

— Спокутувати, спокутувати, — закивав головою покутник. — Мені дуже треба його спокутувати. Я вже так більше не можу. — Він схлипнув: — Я хочу туди! — худий тонкий палець тицьнув у напрямку небес.

— І який же гріх ти спокутуєш? — усе ще з недовірою поцікавилась Ірка.

— Я вам усе розкажу. Але не тут, — почав благати покутник. — Ви