Карл Брукнер - Золотий фараон

іще прихильником культу сонця, коли для нього робили цей трон.

— Дуже цікаво, — промурмотів репортер і підвів очі з нотатника. — Ви кажете, цей трон не має ціни? А я все-таки гадаю, що за якусь певну суму його можна було б купити.

— Я вже вам казав, що такої суми немає. Його знайдено тут, отже, як і всі інші знахідки, він належить Каїрському музею.

— Так, але знайшли його ви, а лорд Карнарвон фінансував розкопки.

— Але ми не шукачі скарбів, любий пане, ми — археологи, що провадять розкопки для науки, для її дальшого розвитку.

Репортер замислено похитав головою.

— Цього я ніколи не збагну — жодної винагороди за стільки років праці!

— Моя винагорода більша, ніж ви гадаєте, — усміхнувся Картер. — Я люблю все, що гарне, гідне поваги і по-справжньому мистецьке. І я насмілююся сказати: ще нікому до мене не випадало бачити стільки прегарного. А може, це ще не все.

Репортер знову схопив олівець.

— Ви сподіваєтеся ще знайти тут щось надзвичайне?

Олівець заважав Картерові. Він сухо відказав:

— Я не сподіваюся знайти золоті скарби, як вам, може, здається; їх позабирав Менафт. Та я гадаю — ще якісь витвори мистецтва подарують мені велику радість.

Репортер підозріливо зиркнув на вченого і попрощався. Йдучи, він постукував олівцем себе по губах і бурмотів:

— Хіба можна йому вірити? Це ж неймовірно, щоб розумний чоловік роками грабався в землі заради кількох старожитностей. Певне, він знайшов таке, про що не хоче нікому розповідати. Еге, а винуватий в усьому, мовляв, клятий Менафт. І той зовсім не небіжчик, а десь живе собі й тішиться, що Картер допоміг йому обдурити весь світ.

ЗОЛОТА СТІНА

За кілька хвилин замурований вхід до, усипальні буде пробитий. Запрошені гості посідали в розставлені навкруги крісла. Тут зібралися урядовці і вчені. Шемріт їхніх голосів, рипіння крісел, шурхіт ніг — усе дуже нагадувало той приглушений гомін у класі, що передує початкові уроків.

Перед запечатаною стіною, що відділяла передпокій від іншого, ще невідомого приміщення, було зведене східчасте риштовання. Коли в супроводі Каллендера і Мейса ввійшов Картер, запала тиша. Лорд Карнарвон підвівся, виявляючи пошану до вірного співробітника. Та його сподівання, що Інші гості наслідуватимуть цей приклад, не справдилося.

Якийсь сивий бородань у золотих окулярах нахилився до свого сусіди й проказав:

— Інсценовано все блискуче. Картер розуміється на тому, як створити напруження в залі. Мені здається, ніби я сиджу в театрі перед початком прем'єри.

Прикрашені орденом груди сусіди затремтіли від притлумленого сміху.

— Будемо сподіватися, що ця прем'єра не скінчиться погано для постановника. Хто відає, чи не зазнаємо ми розчарування, коли стіна впаде?

— Я готовий до найгіршого, вельможний паяє, але навіщо стільки галасу? Здається, шановний Картер сподівається знайти там незайманий саркофаг. А таких; уже взагалі немає. Це може підтвердити будь-який солідний єгиптолог.

Добродій з орденом підніс поволі руку, наче згоджувався з цим і водночас просив дати йому спокій.

Говард Картер узяв молот. Кинув швидкий погляд на своїх помічників, ніби просив: «Побажайте успіху». І вдарив по стіні. Шматки тиньку розлетілися навсебіч по передпокою. Гості в перших рядах боязко примружилися, дехто нахилив голову.

Мейс прошепотів Каллендерові на вухо:

— Коли Менафт похазяйнував там, за стіною, як тут, у передпокої, то хай його душа вічно горить ясним вогнем у пеклі.

— Я волів би краще тримати його за карк, щоб одразу скрутити йому в'язи, коли він забагато там нашкодив.

Мейс замовк. Перший камінь упав додолу. Посипався тиньк. Картер кивнув помічникам, підкликаючи їх до себе. Виникла небезпека, що каміння падатиме всередину замурованого приміщення. Треба було його обережно розхитувати. Щоразу, коли Картер вбивав зубило в стіну, чувся такий тріск, наче ламалися кістки.

Збігали хвилини, чверті годин. На підлозі поволі росла купа щебеню й каміння.

Сивий бородань голосно позіхнув.

— Прошу не заважати містерові Картеру! — обурено зауважив лорд Карнарвон.

Старий глузливо посміхнувся і ліниво махнув рукою — мовляв, навіщо так нервувати?

Удари молотом залунали частіше. Каллендер і Мейс піднялися вище, аби допомогти Картерові обережно вийняти зі стіни важку брилу. Вони ще не встигли покласти її долі, як почули над собою неголосний вигук. Водночас глянувши вгору, вчені побачили, що Картер нахилився вперед і прикипів очима до отвору в стіні. Схопив мерщій шнур електричної лампи, притяг її до себе і присвітив усередину.

На його обличчі засяяв відблиск золота.

Глядачі зірвалися з місць. Залунали здивовані вигуки.

Вузенька смужка золотої стіни яріла їм у вічі.

Лорд Карнарвон кинувся наперед.

— Що воно таке? Картере? Що означає та стіна?

Картер поволі обернувся до лорда. Неймовірно збуджений, він хотів щось сказати, силувався щось вимовити, але голос йому відмовив.

Гості оточили риштовання, галасували, жестикулювали. Кожен хотів дізнатися, що означає та золота стіна.

Мейс і Каллендер вилізли вище. Від погляду на золоте диво їм забило подих.

Картер заходився швидше бити по замурованому входу.

Робітники-араби почали накладати каміння і щебінь у коші. Робили це так обережно, наче виносили коштовні старожитності.

Щодалі виразніше вимальовувалася перед очима присутніх золота стіна. Здавалось, вона затуляє собою весь простір за тим замурованим входом. Учений із сивою бородою навіть виліз на стілець, нервово поправляв окуляри й мурмотів:

— Це найбільше диво, яке коли-небудь довелося бачити людині. Що воно таке? Двері? Так, так, напевне, двері… Гм, можливо, це вхід до усипальні.

Він глянув на сусідів, наче хотів почути від них підтвердження свого здогаду.

Та ніхто не прислухався до його мурмотіння. Всі були надто захоплені власними здогадами.

Місцевий урядовець вдивлявся в золоту стіну, і на його темному обличчі єгиптянина відбивалося побожне зворушення. Пальцями він нервово крутив ґудзика на мундирі, аж поки одірвав його, і той покотився по підлозі. Урядовець тільки глянув відсутнім поглядом собі на руки.

Двоє панків в урочистому чорному вбранні мало не зіткнулися, скочивши на один стілець. Обидва забули перепроситися, бо саме в цю мить додолу впав видовбаний великий уламок, і всі побачили один бік таємничої золотої стіни. Він був покритий блакитною емаллю, що теж світилася і в поєднанні з мерехтливим золотом створювала чародійне видовище.

Тихий гомін прокотився поміж глядачів. Хтось голосно мовив:

— Боже-світе, це ж схоже на браму до раю!

Робітники, що виносили щебінь, з подиву стали. Один поклав собі руку на чоло і молитовно схилив голову. Інший араб прошепотів:

— Всемогутній аллах благословив мене, коли дозволив глянути на таке диво!

Знову додолу посипалися каміння й тиньк. Приголомшені робітники взялися за лопати.

Нараз, мов за командою, Картер, Каллендер