Агата Крісті - Гра дзеркал

вікна, оббіг навколо дому й звернув на під'їзну алею, але там дорогу йому перетнув полісмен, і тоді він круто звернув убік і побіг до озера. Стрибнув у старого трухлявого човна, який гнив там багато років і відштовхнувся від берега. То був безглуздий учинок, звичайно ж, але, як я тобі вже сказала, він ударився в паніку, як наполоханий заєць. Тоді Льюїс голосно вигукнув: «То гнилий човен!» і теж побіг до озера. Човен пішов на дно, а Едгар опинився у воді. Плавати він не вмів. Льюїс стрибнув у воду й поплив йому на допомогу. Він доплив до нього, але вони обоє заплуталися в очереті. Один із людей інспектора обв'язався мотузкою й теж поліз у воду, але він також потрапив у густі водорості, й вони мусили витягти його на берег. Тітка Мілдред стала по-дурному повторювати: «Вони втопляться, вони втопляться, вони обидва втопляться», а бабуня лише сказала: «Так!». Я навіть не можу тобі описати яким тоном промовила вона це одне слово. Лише «так», але це «так» пройшло крізь мене, немовби гострий меч.

Тобі не здається, що я дурна й мелодраматична? Мабуть, і справді. Aлe те слово прозвучало саме так.

А потім — коли все закінчилося, коли вони витягли їх на берег і намагалися зробити їм штучне дихання (але марно), — інспектор підійшов до нас і сказав бабусі: «Боюся, місіс Сероколд, що надії немає», і бабуся дуже спокійно відповіла. «Дякую вам, інспекторе».

Потім вона подивилася на нас усіх. На мене, яка дуже хотіла допомогти їй, але не знала як, на Джоллі, що була похмура, лагідна і, як завжди, готова взяти на себе всі турботи, на Стівена, який простягував до неї руки, й на кумедну стареньку міс Марпл, що здавалася сумною і стомленою. І навіть у Воллі був засмучений вигляд. Усі ми дуже любили її й хотіли зробити для неї що-небудь.

Але бабуся лише сказала: «Мілдред!». А тітка Мілдред сказала: «Мамо!» І вони разом пішли в дім. Бабуся здавалася маленькою й тендітною, і вона спиралася на тітку Мілдред. Я ніколи не усвідомлювала раніше, як сильно вони любили одна одну. Ці почуття не проступали назовні, але вони були завжди з ними.

Джіна на мить зупинилася й посмоктала кінчик свого пера. Потім підсумувала:

Щодо мене й Воллі, то ми повернемося у Штати, як тільки зможемо…»

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

— Як ти здогадалася, Джейн?

Міс Марпл відповіла не одразу. Вона замислено подивилася на своїх двох співрозмовників — Кері Луїзу, ще тоншу й тендітнішу, але на диво незворушну — й старого чоловіка з лагідною усмішкою та густим сивим волоссям. Це був доктор Гелбрейт, єпископ Кромерський.

Єпископ узяв руку Кері Луїзи у свою руку.

— Це було великим горем для вас, моя бідолашна дитино, й великим потрясінням.

— Це було справді горем, але не таким уже потрясінням.

— Вона правду каже, — підтвердила міс Марпл. — Я сама прийшла до такого висновку. Усі казали про те, що Кері Луіїза живе в іншому світі й утратила контакт із реальністю. Але насправді, Кері Луїзо, ти завжди була в контакті з реальністю, а не з ілюзією. Ти ніколи не піддавалася обману ілюзії, як більшість із нас. Коли несподівано я усвідомила це, то зрозуміла, що мені треба брати до уваги насамперед те, що ти думаєш і що відчуваєш Ти була цілком переконана, що ніхто не намагається тебе отруїти, ти не могла в це повірити — і ти дала цілковиту слушність так взажати, бо й справді так не було! Ти ніколи не вірила, що Едгар може завдати шкоди Льюїсові — і знову ж таки ти мала рацію. Він би й справді ніколи не завдав йому шкоди. Ти була переконана, що Джіна нікого не любить, крім свого чоловіка, — і так воно й справді було.

Тож коли я стала брати до уваги твоє ставлення до світу, то все, що раніше здавалося мені правдою, перетворилося на ілюзію. Ілюзію, яка була створена для певної мети — у той самий спосіб, у який фокусники створюють ілюзії, щоб обманути публіку. Ми були публікою.

В Алекса Рестаріка в першого промайнув здогад, коли він дістав нагоду побачити речі під іншим кутом зору — побачити їх, так би мовити, ззовні. Він стояв з інспектором на під'їзній алеї, дивився на будинок, і відразу оцінив можливості вікон, і пригадав, як у той вечір почув тупотіння ніг, а потім хронометрування бігу констебля показалo йому, як швидко можна було зробити те, що, як нам здавалося, мало забрати багато часу. Констебль важко відсапувався, і згодом, думаючи про засапаного констебля, я пригадала, що Льюїс Сероколд також важко дихав у той вечір, коли він відчинив нам двері свого кабінету. Бо перед цим йому довелося дуже швидко бігти.

Проте головною загадкою для мене був Едгар Лоусон. Я завжди малa відчуття, що в ньому щось не так. Усе, що він казав і робив, цілком відповідало тому уявленню, яке він про себе створював, але сам він був якийсь не такий. Бо насправді він був нормальним молодиком, який грав роль шизофреніка — і він завжди робив більше, аніж того вимагає від нас життя. Він завжди перегравав.

Усе це, схоже, було надзвичайно ретельно сплановано й обмірковано. Льюїс, певне, зрозумів під час останніх відвідин Кристіана, що в того виникла підозра. І він надто добре знав Кристіана, а тому не мав жодних підстав сумніватися в тому, що той не заспокоїться, поки не з'ясує, обгрунтована його підозра чи ні.

Кері Луїза стрепенулася.

— Атож, — сказала вона. — Кристіан був такий. Забарний, але дуже доскіпливий і проникливий. Я не знаю, що саме розбудило в ньому підозру, але він почав розслідування — і виявив істину.

Єпископ сказав:

— Я картаю себе за те, що був не досить пильним членом правління Фонду.

— Ніхто ніколи не вимагав від вас, щоб ви розумілися на фінансах, — сказала Кері Луїза — Цю справу було раніше доручено містеру Джилрою. Та коли він помер, то великий досвід Льюїса дозволив йому здобути майже повний контроль над грішми. Це, мабуть, і вдарило йому в голову.

Легкий рум'янець з’явився на її щоках.

— Льюїс був великою людиною, — сказала вона — Людиною з великим баченням і палкою вірою в те, що можна дуже багато чого досягти — якщо мати гроші. Він добував їх не для себе — принаймні не у вульгарному споживацькому розумінні — він мріяв про