Роджер Желязни - Лицар Відображень

пролому, на місці якого раніше була підлога. Біля того краю ліжка, що був ближче, спиною до нас стояли Рендом з Віаль. Вони роздивлялися Корал, покладену на стьобаному покривалі, вона, здається, була без свідомості. В ногах ліжка в масивному кріслі сидів Мандор, який спостерігав за їхніми діями. Він першим помітив мою присутність, що і підтвердив кивком.

— Як… вона? — Запитав я.

— Струс мозку, — відповів Мандор, — і пошкоджене праве око.

Рендом обернувся. Не знаю, що вже він збирався мені сказати, але коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною, слова завмерли в нього на губах.

— Дворкін! — Вимовив він. — Як довго! Я не знав, чи живий ти ще. Ти… в порядку?

Карлик хихикнув.

— Я зрозумів, про що ти, і поступаю розумно, — відповів він. — Зараз я хотів би оглянути цю леді.

— Звичайно, — відгукнувся Рендом і посторонився.

— Мерлін, — сказав Дворкін, — подивися, чи можна розшукати це твоє створіння, Колесо-Привид, і попроси його повернути артефакт, який він позичив.

— Ясно, — сказав я і поліз за Козирями.

Мить — і я вже вийшов на зв'язок, шукав…

— Батьку, кілька хвилин тому я відчув, що потрібен тобі.

— Камінь у тебе чи ні?

— Так, я тільки що з ним закінчив.

— Закінчив?

— Закінчив його використовувати.

— Як же ти… використовував його?

— З твоїх слів я зрозумів, що, якщо пропустити крізь нього чиюсь свідомість, це дає деякий захист від Лабіринту — і задумався, чи спрацює це у випадку такої ідеально синтетичної істоти, як я.

— «Ідеально синтетича» — хороший термін. Звідки це?

— Я сам створив його, підшукуючи найбільш точне визначення.

— Підозрюю, що тебе він відкине.

— Ні.

— А, так ти дійсно пройшов через цю штуку весь шлях?

— Так.

— І як він вплинув на тебе?

— Важко оцінити. Змінилося моє сприйняття. Пояснити складно… Що б це не було, це — штука тонка.

— Чудово. Тепер ти можеш пропускати свою свідомість через Камінь з деякої відстані?

— Так.

— Ось скінчаться всі наші теперішні неприємності, і я перевірю тебе ще раз.

— Самому цікаво, що змінилося.

— Ну, а зараз Камінь потрібен нам тут.

— Іду.

Повітря переді мною замиготів. Колесо-привид виникло у вигляді срібного кільця, в центрі якого знаходився Камінь Правосуддя. Я підставив долоню чашечкою, підхопив його і відніс Дворкіну, який, отримавши самоцвіт, навіть не глянув на мене. Подивившись вниз, в обличчя Корал, я швидко відвів очі. Краще б я цього не робив.

Я повернувся до Привида.

— Де Найда? — Запитав я.

— Бог її знає, — відповів він. — Біля кришталевої печери вона попросила залишити її. Після того, як я забрав у неї Камінь.

— Що вона робила?

— Плакала.

— Чому?

— По-моєму, тому, що обидві її місії, які Найда вважала головними в житті, пішли прахом. Їй зобов'язали охороняти тебе, а потім шалений випадок дав їй заволодіти Каменем, і це звільнило її від початкових розпоряджень. Ось що відбулося насправді, а я позбавив її Каменя. Тепер її не тримає ні те, ні інше.

— Коли Найда, нарешті, звільнилася, можна було подумати, вона щаслива. Обидва своїх заняття вона вибрала собі не сама. Тепер їй можна повернутися до того, чим зайняті вільні демони за Румоллом.

— Не зовсім так, батьку.

— Тобто?

— Вона, здається, застрягла в цьому тілі. Абсолютно ясно, що вона не може просто покинути його, як інші тіла, якими користувалася. Частково через те, що в ньому немає справжнього мешканця.

— А. Гадаю, вона могла б… е-е… покінчити з собою і звільнитися.

— Я пропонував їй це, але вона не впевнена, чи вийде. Вона зараз настільки пов'язана з тілом Найди, що може просто загинути разом з ним.

— Так вона все ще десь біля печери?

— Ні. Вона не втратила сили, властиві ті'га, що частково залишає її чарівною істотою. Напевно, поки я в печері експериментував з Каменем, вона просто побрела кудись у Віддзеркалення.

— Чому в печері?

— Якщо тобі треба зробити що-небудь таємно, ти теж вирушаєш туди, вірно?

— Ага. А як же мені вдалося дістатися до тебе за допомогою Козиря?

— Тоді я вже закінчив експеримент і покинув печеру. Коли ти покликав мене, я насправді був зайнятий тим, що шукав ті'га.

— По-моєму, тобі краще відправитися і ще пошукати.

— Чому?

— Тому що я з давніх пір у великому боргу перед нею, навіть якщо вона займалася мною по указці моєї матері.

— Звичайно. Не знаю тільки, чи вийде. Вистежити чарівне створіння не так-то легко, інша справа — смертні істоти.

— Як би там не було, спробуй. Хотілося би знати, куди вона відправилася і чи не можна що-небудь зробити для неї. Раптом їй стане в нагоді твоя нова орієнтація?

— Подивимося, — відповів він і миттю зник.

Я важко опустився на землю. Цікаво, як це сприйме Оркуз? Одна дочка покалічена, а в другу вселився демон і вона блукає десь в Відображеннях. Я перебрався в узніжжя ліжка і притулився до крісла Мандора. Той простягнув ліву руку і поплескав мене по плечу.

— Не думаю, що в світі Відображень ти вчився вправляти кістки, а? — запитав він.

— Боюся, що ні, — відповів я.

— Шкода, — відповів він. — Залишається тільки чекати своєї черги.

— Можна кудись козирнути тебе, нехай там як слід про тебе подбають, — сказав я і поліз за картами.

— Ні, — сказав він. — Хочу подивитися, чому тут справа скінчиться.

Поки він говорив, я помітив, що Рендом, схоже, щосили намагається встановити козирний зв'язок. Віала стояла поруч, немов захищала його від пролому в стіні і від того, що могло б з нього з'явитися. Дворкін продовжував трудитися над обличчям Корал, повністю загороджуючи те, що робить.

— Мандор, — сказав я, — знаєш, це мати послала ті'га піклуватися про мене.

— Так, — відгукнувся він, — коли ти виходив з кімнати, вона розповіла мені про це. Закляття, крім усього іншого, не дозволяло їй зізнатися в цьому.

— Вона стирчала тут просто, щоб оберігати мене, або заодно шпигувала за мною?

— Хто знає. Таке питання у нас не піднімалося. Але, схоже, її страхи були небезпідставні. Тобі загрожувала небезпека.

— Думаєш, Дара знала про Люка з Ясрою?

Він хотів було потиснути плечима, але скривився і задумався.

— І знову — хто знає? Якщо так, то на наступне питання — звідки вона про них дізналася? — Я теж не відповім. Лади?

— Лади.

Закінчивши розмовляти, Рендом закрив Козир. Потім він обернувся і деякий час не відриваючись дивився на Віаль. Вигляд у нього був такий, немов зібравшись щось сказати, він подумав трохи краще і подивився в сторону. На мене. Тут я почув, як стогне Корал і, піднімаючись, відвів очі.

— Хвилинку, Мерлін, — сказав Рендом. — Втечеш