Болеслав Прус - Лялька

— Йолопе! Ти ж чуєш, що я кажу?..

— Так, але гармат не чую… Ні, чую! — додав я, прислухавшись. Грім гармат і тріскотнява рушниць злилися в одне страшне ревіння, яке вже не глушило, а приголомшувало. Мені раптом стало все байдуже.

Приблизно за півверстви поперед нас бовваніла широка смуга диму, яку вряди-годи розривав вітер. Тоді на якусь хвилину можна було бачити довгу шеренгу ніг або касок та поблискуючі багнети. Над тією смугою і над нашою колоною посвистували снаряди, якими обмінювались угорська батарея, що стріляла через наші голови, й австрійська, що відповідала з протилежних пагорків.

Ріка диму, що тяглася через рівнину на південь, клубочилася тепер ще дужче й сильно вигиналась. Там, де перемагали австрійці, вона вигиналась більш у лівий, де угорці — більш у правий бік; однак загалом вона більше випиналась у правий, отже, можна було вважати, що наші відтискають австрійців. По всій рівнині стелився легенький блакитний туман.

Дивна річ: гуркіт тепер був дужчий, ніж спочатку, але я його не помічав; щоб його почути, треба було добре напружувати слух. Тим часом я виразно чув подзенькування шомполів та клацання курків.

Прискакав ад’ютант, заграли сурми, офіцери почали промовляти до солдатів.

— Хлопці! — кричав на все «горло наш поручник, який недавно втік із семінарії. — Ми одійшли, бо пруссаків було більше, а тепер ударимо на них збоку, он на оту колону, бачите?.. Зараз нас підтримає третій батальйон і резерв…

Хай живе Угорщина!..

— Я теж хотів би пожити… — пробурмотів Кратохвіль.

— Пів-оборота вправо, марш!..

Так ми йшли кілька хвилин, потім повернули пів-оборота вліво й почали спускатись на рівнину, щоб вийти у фланг колоні, яка билася перед нами. Вся місцевість була хвиляста, попереду видно було поросле бур’яном поле, за ним — лісок.

Раптом поміж бур’яном в кількох, а потім у кільканадцятьох місцях я помітив димки, немов там хтось закурив люльку; водночас над нами засвистали кулі. Тут мені спало на думку, що оспіваний поетами свист куль зовсім не поетичний, а швидше буденний. В ньому лише вчувається шал мертвої матерії.

Від нашої колони одірвався стрілецький цеп і побіг до бур’яну. А ми марширували далі, наче кулі, що летіли збоку; призначалися неонам.

В цю мить унтер-офіцер, який ішов на правому фланзі, насвистуючи марш Ракочі, впустив на землю рушницю, розставив руки й заточився, мов п’яний. На мить я побачив його обличчя: каска з лівого боку пробита, а на лобі червоніла невелика пляма. Ми пішли далі; на правому фланзі з’явився інший унтер-офіцер, молоденький блондин.

Ми вже порівнялися з нашою колоною й побачили поміж димом нашої й австрійської піхоти порожній простір, коли раптом із-за неї виринула довга шеренга білих мундирів. Шеренга то підносилась, то опускалась, а ноги солдатів раз у раз мигтіли, як на параді.

Нарешті, шеренга зупинилась. Над нею блиснула стрічка сталій, потім похилилась, — і я побачив зо сто націлених на нас рушниць, блискучих, як голки в папірці. Потім задиміло, заскреготало, немов цепом по залізній штабі, і над нами та коло нас пролетів вихор куль.

— Стій!.. Вогонь!..

Я поспішив вистрілити, щоб закритися хоч димом. Незважаючи на гуркіт стрілянини, я почув позад себе такий звук, наче когось ударено києм; там хтось упав, зачепившись за мій ранець. Мене опанували гнів і розпач; я відчув, що загину, коли не вб’ю невидимого ворога. Не тямлячи себе, я заряджав рушницю і стріляв, трохи опускаючи ствол і думаючи з диким задоволенням, що мої кулі не підуть горою. Я не дивився ні вбік, ні під ноги, боячись побачити лежачу людину.

Раптом сталося щось несподіване. Неподалік від нас загуркотіли барабани і залунали пронизливі сигнали сурмачів. Ці звуки повторились і за нами. Хтось крикнув: «Вперед!»— і не знаю, з скількох грудей вибухнув крик, що нагадував чи то ревіння, чи виття. Колона рушила вперед, спочатку повільно, потім швидше, далі — бігом… Стрілянина вщухла, чути було тільки поодинокі постріли… Я з розгону вдарився об щось грудьми, на мене з усіх боків напирали, напирав і я…

— Коли пруссака!.. — кричав нелюдським голосом Кац, рвучися вперед. Він не міг вибратися з натовпу, тому підняв рушницю й гатив прикладом по ранцях своїх солдатів.

Нарешті, зчинилась така тиснява, що я відчув, як мені здавили груди й нічим стало дихати. Мене підняли вгору, потім опустили — і тоді я зрозумів, що стою не на землі, а на людині, яка вхопила мене за ногу. В цю мить юрба з вереском посунулась вперед, а я впав. Ліва моя рука послизнулася в калюжі крові.

Біля мене на боці лежав австрійський офіцер, молодик з шляхетними рисами обличчя. Він глянув на мене сумними темними очима і ледве чутно прохрипів:

— Не треба топтати… Німці — теж люди…

Він засунув руку під бік і жалібно застогнав.

Я побіг за колоною. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись за іншими, я побачив одну перевернуту гармату, а другу запряжену й оточену нашими солдатами.

Тут я побачив незвичайну сцену. Одні з наших ухопились за колеса гармати, другі стягали їздового з сідла; Кац заколов багнетом коня з першої пари, а австрійський канонір націлявся молоснути його банником по лобі. Я схопив каноніра за комір і, раптово шарпнувши назад, повалив на землю. Кац хотів заколоти і його.

— Що ти робиш, шалений!? — закричав я, одбиваючи вбік його рушницю.

Тоді ошалілий Кац кинувся на мене, але офіцер, що стояв поруч, одбив палашем його багнет.

— Чого ти лізеш!.. — крикнув Кац на офіцера — і схаменувся.

Дві гармати були взяті, за рештою погнались гусари.

Далеко перед нами поодинці та купками стояли наші солдати і стріляли в відступаючих австрійців. Коли-не-коли ворожі кулі посвистували над нами або, зарившись у землю, збивали хмарки куряви. Сурмачі трубили збір.

Коло четвертої години дня наш полк зібрався; битва скінчилась. Тільки на західному краю обрію, немов відгомін недавньої грози, ще озивалися поодинокі постріли легкої артилерії.

Годиною пізніше на широкому полі бою в різних місцях заграли полкові оркестри. До нас прискакав ад’ютант з поздоровленням. Сурмачі й барабанщики заграли сигнал: на молитву. Ми познімали каски, хорунжі підняли прапори, і вся армія з рушницями при нозі дякувала угорському богові за перемогу.

Дим поступово осідав. Скільки око сягало, бачили ми немов клапті білого й синього паперу, безладно розкиданого по витоптаній траві. По полю роз’їжджало кільканадцять фурманок, і якісь люди підбирали та складали на них білі й сині клапті, а деякі