Болеслав Прус - Лялька

передової лінії, з тилу або з флангів надлітав верхівець з запискою або з усним розпорядженням до майора. Це просто диво, що від стількох розпоряджень у нього не замакітрилось у голові!

Нарешті, десь о дев’ятій, ми вийшли на останній пагорок, порослий густим чагарником. Тут пролунала нова команда, і взводи, що йшли один за одним, почали шикуватися в ряд. А коли ми спинились на верху пагорка, нам наказали пригнутись і опустити багнети, а потім стати на коліно.

І тоді (пам’ятаєш, Каце?) Кратохвіль, що стояв навколішки поперед нас, просунув голову між дві молодих сосонки й тихо промовив:

— Гляньте-но!..

Від підніжжя пагорка на південь, до самого обрію, простяглась рівнина, а на ній — немов ріка білого диму на кілька сот кроків завширшки, а завдовжки — хіба я знаю! — може, на цілу милю.

— Стрілецькі цепи!.. — сказав старий унтер-офіцер.

По обидва боки тієї ріки видно було кілька чорних та кільканадцять білих хмар, що стелились по землі.

— То батареї, а то горять села… — пояснив унтер-офіцер.

Придивившись уважніше, можна було помітити по обидва боки довгої смуги диму прямокутні плями: темні ліворуч, білі праворуч. Вони були схожі на великих їжаків з блискучими голками.

— То наші полки, а то австрійські… — промовив унтер-офіцер. — Ну-ну!.. Сам штаб їх краще не бачить…

З тієї довгої ріки диму до нас долітала безнастанна тріскотнява рушничної стрілянини, а в білих хмарах шаленіла гарматна буря.

— Пхе! — озвався тоді ти, Каце. — І це називається битва?.. Подумаєш, є чого боятись…

— Зажди-но, зажди… — пробурмотів унтер-офіцер.

— Приготуватись до бою! — залунала команда по шеренгах.

Не встаючи з колін, ми почали добувати з ладівниць та надкушувати патрони[42]. Задзвеніли сталеві шомполи, заклацали курки… Ми підсипали на полички пороху, і знов запанувала тиша.

Навпроти нас, приблизно за верству, було два пагорки, а між ними дорога. Я помітив, що на її жовтій смузі з’явилися якісь білі цятки, які незабаром злилися в білу лінію, а потім у білу пляму. Одночасно з балки, що лежала за кількасот кроків від нас, вийшли солдати в синіх мундирах і утворили синю колону. В цю хвилину праворуч від нас гримнув постріл з гармати, і над білим австрійським загоном зависла сива хмарка диму. За кілька хвилин — знову постріл, і знову хмарка над австрійцями. Півхвилини — і знову постріл, і знову хмарка…

— Herr gott![43] — вигукнув старий унтер-офіцер. — Ну й стріляють же наші! Там або Бем[44], або сам диявол командує!..

З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий…

— Хитрі, бестії! — пробурмотів унтер-офіцер.

— Батальйон!.. Вперед марш! — громовим голосом крикнув наш майор.

— Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. — на різні голоси повторювали офіцери.

Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед — праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно.

— Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! — крикнув ти тоді, Каце.

В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду.

Тоді у мене зринула дивна думка: чи битви — то не галасливі комедії, що їх війська влаштовують на втіху народам, без шкоди для себе?.. Бо картина, яку я тоді спостерігав, була урочисто пишна, але зовсім не страшна.

Ми зійшли вниз на рівнину.» Від нашої батареї прискакав гусар з донесенням, що одна гармата пошкоджена. В цей час ліворуч від нас упав снаряд, зарився в землю, але не вибухнув — Починають клювати нас, — сказав унтер-офіцер.

Другий снаряд розірвався над нашими головами, і один з осколків упав Кратохвілеві під ноги. Він зблід, але засміявся.

— Ого-го!.. — загукали в шеренгах.

У взводах, які йшли поперед нас за якихось сотню кроків ліворуч, сталося замішання. А коли колона пройшла далі, ми побачили двох солдатів: один лежав ниць, рівний, як струна, а другий сидів, тримаючись руками за живіт.

Запахло пороховим димом. Кац щось сказав мені, але я не розібрав, у правому вусі в мене зашуміло, немов туди потрапила вода.

Унтер-офіцер пішов праворуч, ми за ним. Наша колона розгорнулася в дві довгі лінії. Сот за два кроків поперед нас заклубився дим. Сурми заграли якийсь сигнал, але я не розібрав який, натомість добре чув тонкий свист над головою й коло лівого вуха. За кілька кроків передо мною щось ударило в землю й засипало мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив; два солдати позад мене, майже спираючись рушницями на мої плечі, теж бахнули один за одним. Оглушений дорешти, вистрілив і я… Потім зарядив рушницю і знов вистрілив… Попереду валялися каска й рушниця, але дим став такий густий, що далі вже нічого не було видно. Я тільки бачив, як Кац, мов ошалілий, безупинно стріляв, а в куточках його рота виступила піна.

В вухах мені так зашуміло, що я вже не чув ні стрілянини з рушниць, ні гуркоту гармат.

Нарешті, дим став такий густий і нестерпний, що мені захотілось за всяку ціну вибратися з нього. Я подався назад, спочатку повільно, а потім бігом, і з здивуванням помітив, що й інші роблять те саме. Замість двох розтягнених ліній я побачив безладні юрби втікачів. «Якого вони чорта втікають?..» — думав я, біжачи все швидше. Це вже був но біг, а кінський галоп. Спинились ми на середині пагорка й побачили, що наше місце на рівнині зайняв якийсь інший батальйон, а з вершини пагорка б’ють гармати.

— По резервах б’ють!.. Вперед, мерзотники!.. Свині вам пасти, сучі сини!.. — кричали чорні від диму, озвірілі офіцери, шикуючи нас знову в шеренги і гамселячи плазом шабель кожного, хто потрапляв під руку.

Майора серед них не було.

Поступово перемішані під час втечі солдати познаходили свої взводи, втікачів повернули назад, і в батальйоні знов запанував порядок. Проте чоловік сорок в рядах не було.

— Куди ж вони розбіглися? — спитав я унтер-офіцера.

— Еге ж, розбіглися, — похмуро відповів він.

Мені було страшно подумати, що вони загинули.

З вершини пагорка спустилося два їздових, кожен ведучи за повід нав’юченого коня. Навпроти них вибігли наші унтер-офіцери й незабаром повернулися з пачками патронів. Я взяв вісім штук, бо стільки їх бракувало в моїй ладівниці, і здивувався: яким чином я міг їх загубити?

— А ти знаєш, — сказав мені Кац, — що вже дванадцята година?..

— А ти