Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

Валансі, що провела так багато щасливих безсонних нічних годин, лежачи біля вікна, тепер сповна за них розплатилася у цю стражденну ніч. Жахлива зловісна дійсність поступово вирисовувалася перед нею, поставала з туману здогадок і страху. Вона не могла заплющити на це очі, — відштовхнути, — ігнорувати її.

Незалежно від того, що сказав доктор Трент, її серце не може бути так серйозно хворе. Якби було, то ті тридцять секунд убили б її. Даремно покладатися на лист і репутацію доктора Трента. Інколи й найкращі фахівці роблять помилки. Доктор Трент теж зробив одну.

Над ранок Валансі провалилася в уривчастий сон з безглуздими видіннями. В одному з них Барні докоряв їй, що вона його обдурила. Уві сні вона втратила самовладання і з усіх сил луснула його по голові качалкою. Видно, він був зроблений зі скла і розколовся на друзки, які розсипалися по підлозі. Вона прокинулася з криком жаху — полегшеним зітханням — коротким смішком з нісенітниці, яка їй приверзлася, — сумним хворобливим спогадом про те, що трапилося.

Барні не було. Валансі знала, як інколи знають люди, — інстинктивно, без слів, — що його нема ні в домі, ні в кімнаті Синьої Бороди. У вітальні панувала дивна тиша. Тиша з присмаком чогось моторошного. Зупинився старий годинник. Це Барні забув його завести — раніше ніколи цього не траплялося. Кімната без годинника видавалася мертвою, хоча сонячне проміння струменіло крізь кольорове вікно, а на стінах тремтіли сонячні зайчики від танцюючих хвиль.

Каное зникло, але Леді Джейн стояла між дерев на суші. Отож, Барні вибрався до лісу. Не повернеться до вечора, — можливо й довше. Мабуть, дуже сердиться на неї. Це його запекле мовчання означає гнів — холодне, глибоке, виправдане обурення. Що ж, Валансі знала, що вона повинна зробити насамперед. Однак те дивне оніміння, яке охопило всю її істоту, було ще гіршим від болю. Наче щось у ній померло. Вона змусила себе приготувати і з’їсти скромний сніданок. Механічно привела Блакитний Замок у стан повного порядку. Потім вдягнула капелюх і жакет, зачинила двері, сховала ключ у дуплі старої сосни й переплила моторним човном на сушу. Вирушила до Дірвуда, щоб побачити доктора Трента. Вона мусить ЗНАТИ.

РОЗДІЛ XXXVII

Доктор Трент непорозуміло дивився на неї, риючись у пам’яті.

— Еее— міс — міс…

— Місіс Снайт, — спокійно підказала Валансі. — Коли я приходила до вас у травні минулого року, то ще була міс Стірлінг. Я хотіла проконсультуватися з приводу мого серця.

Обличчя доктора Трента проясніло.

— О, звичайно. Тепер я згадав. Але я справді не винен, що не пізнав вас. Ви так перемінилися — чудесно. І вийшли заміж. Це все пояснює. Не почуваєтесь тепер хворою, еге ж? Пам’ятаю той день. Я був тоді сам не свій. Звістка про нещастя з Недом зовсім вибила мене з рівноваги. Але Нед тепер здоровісінький, як наново на світ народився, а ви, схоже з вигляду, теж. Я ж тоді казав, пам’ятаєте, що нема чим перейматися.

Валансі глянула на нього.

— Ви сказали, у вашому листі, — вона говорила повільно, з дивним відчуттям, наче це хтось інший говорить її устами, — що у мене остання стадія стенокардії, — ускладнена аневризмою. Що я можу померти у будь-яку мить — і не проживу довше року.

— Це неможливо! — розгублено сказав доктор Трент. — Я не міг такого вам сказати!

Валансі вийняла листа з сумочки і простягла йому.

— Міс Валансі Стірлінг, — прочитав він. — Так-так. Звичайно, я вам написав — у поїзді — тієї ночі. Але я писав, що нічого серйозного…

— Прочитайте листа, — наполягала Валансі.

Доктор Трент взяв листа — розгорнув — глянув. На його обличчі з’явився вираз тривоги. Він підхопився і схвильовано пройшов кімнатою.

— Боже великий! Та ж це лист, який я приготував для старої міс Джейн Стерлінг. З Порт-Лоуренсу. Того дня вона теж була в мене. Я відіслав вам не того листа. Яка непрощенна неуважність! Але тої ночі я сам себе не тямив. Мій Боже, і ви вважали — ви вірили — і не пішли до іншого лікаря?

Валансі встала, обернулася, нерозуміюче оглянулася довкола, знову сіла.

— Я повірила, — тихо сказала вона. — Не пішла до іншого лікаря. Я, — це довго пояснювати, але я вірила, що скоро помру.

Доктор Трент зупинився перед нею.

— Ніколи собі цього не пробачу. Який рік ви мусили пережити! Але ж ви не виглядаєте — нічого не розумію!

— Це неістотно, — глухо сказала Валансі. — То з моїм серцем нічого не було?

— Ну, — нічого серйозного. Ви мали так звану псевдостенокардію. Вона ніколи не буває смертельною. Повністю проходить при належному лікуванні. Інколи навіть сама, — після радісного потрясіння. Дуже вам дошкуляла хвороба?

— З березня зовсім ні, — відповіла Валансі. Вона згадала те дивовижне почуття воскресіння, коли повернувся Барні, врятувавшись від бурі. Це «радісне потрясіння» вилікувало її?

— Тоді, швидше за все, ви одужали. Я надіслав вам рекомендації у тому листі, який ви мали одержати. І, звісно, требо було звернутися до іншого доктора. Дитинко, чому ви так не зробили?

— Я не хотіла, щоб хтось довідався.

— Ідіотка, — прямо сказав доктор Трент. — Не можу збагнути такої дурості. Та ще бідна старенька міс Стерлінг. Вона, очевидячки, отримала вашого листа, де було написано, що нема нічого серйозного. Ну що ж, для неї це нічого не змінило. Безнадійний випадок. Щось робити чи нічого не робити — жодної різниці. Я навіть здивувався, що вона так довго прожила, — два місяці. Вона була в мене того дня, незадовго до вас. Я не міг сказати їй правду. Думаєте, що я тупий бездушний стариган? Що ж, мої листи СПРАВДІ доволі грубуваті. Не вмію пом’якшувати правду. Але як треба пояснити жінці, та ще просто в вічі, що вона невдовзі помре, то я відразу стаю плаксивим боягузом. Я сказав їй, що хотів би дещо обдумати, що я не цілком певний, то нехай вона ще прийде завтра. Але ж от ваш лист, дивіться, — «Люба міс С-т-Е-р-л-і-н-г»

— Так, я це помітила. Але думала, що це помилка. Я й не знала, що у Порт-Лоуренсі є якісь Стерлінги.

— Вона була одна. Самотня старенька душа. Тільки й мала, що дівчинку-служницю. Померла через два місяці після того, як була у мене. Померла уві сні. Моя помилка нічого для неї не змінила. Але ви! Не можу собі пробачити, що через мене ви пережили рік страждань. Видно, пора вже мені у відставку, раз роблю такі помилки — хоч скільки