Пол Стюарт - Бурелов

дотягтися. Скрид миттю опинився над Живчиком. Він наступив йому на руку в залізній рукавиці і полоскотав під бородою вістрям немилосердного леза.

— Ну що, Капітане Живчику? Усі сподівання подужати Скрида Пальцекрада пішли прахом? — кинув він, і його обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Він здійняв над головою серпа. Той виразно вимальовувався проти неба, схожий на чорний місяць. Сяйнуло жало.

— СКРИДІУСЕ ТОЛЛІНІКСЕ! — розчахнув повітря тонкий і пронизливий Професорів зойк. — Що з тобою зробила ця почвара?

Скрид закляк і повернув голову.

— А бодай тобі… — промимрив він.

Не вагаючись ні хвилини, Живчик вивільнив руку з пастки, перевернувся, схопив меча і завдав Скридові скаженого наскрізного удару в саме осереддя кістлявої груднини. Густа юшка зачервонила меча. Вона сягнула Живчикової залізної рукавиці і вмент обернулася на чисту блискотливу воду, змочивши незахищену частину зап’ястка.

Серп тихо плюхнув у твань. Скрид спустив очі додолу. На меча, що стримів у його грудях, він, здавалося, дивився заледве не з подивом. Його непорозумілий погляд зустрівся з Живчиковим.

Живчик стояв, мов громом уражений. Скридів вираз мінявся просто на очах. І сліду не залишилося від зловорожого, навісного погляду, від глумливого вищиру. З дикуна, кровожерного маніяка, ладного ще хвилину тому розшарпати його на кавалки, Скрид на Живчикових очах обертався в когось зовсім іншого, когось утихомиреного, задуманого, ба навіть шляхетного. Погляд його ясних очей здавався непритомним, а на вустах грала усмішка. Аж ось губи розтулилися — і з них зірвалося одним-одне слово:

— Санктафракс!

Ще мить — і він без духу гримнув додолу.

Живчик зіп’явся на непевні ноги. Його очі прикипіли до непорушного тіла.

— Я пролив кров, — промурмотів він і тремтячими пучками прикрив Скридові повіки.

Тепер провідник виглядав супокійно і, як і в оті останні хвилини свого життя, навдивовижу велично. До горла Живчикові підкотився клубок. Яка на нього падь напала, що він переродився на таке чудовисько? Увагу привернула торбина за плечима у небіжчика. Може, його особисті речі дадуть ключа до відгадки? Живчик нагнувся, розв’язав поворозку на гузирці та й зазирнув досередини.

— Ве-е-е-е-е! — ледь не блюнув він. Сльози набігли йому на очі, але він і далі не відводив погляду від купки відтятих пальців. Урешті торбину відкинуто — Живчик знову нахилився над неживим тілом і кілька разів глибоко, протяжисто зітхнув.

— Чому? — витиснув він нарешті з себе, із жахом дивлячись на Скрида. — Що ти за чудовисько таке?

Але відповіді не діждався. Живчик рвучко випростався. Досить йому було відвернутися, як почало злітатися біле вороння. І тільки тоді він глянув на залізну рукавицю.

Розділ дев’ятнадцятий

Скридові крупиночки-кровиночки

Торуючи мечем шлях крізь зграю птахів-санітарів, Живчик заквапився до тіла Камінного Штурмана. Скельця в очних отворах на каптурі запітніли зсередини. Може, Камінний штурман ще дихає? Невже він вижив після скаженого удару, що завдав йому Скрид?

— Аби тільки якось стягти з нього цю шкуру! — промурмотів Живчик, марно торгаючи мудровані застібки каптура та рукавиць. Він укляк і припав вухом до важкої кереї: ану ж серце ще б’ється? Широка усмішка розповзлася по його обличчю: воно таки билося, ледь чутно, але рівно.

— Можеш тепер не журитися, — озвався Живчик, схопившись на ноги. — Я тебе хутенько дотягну до розбитого корабля, а там холодок. — Він узяв Камінного Штурмана попід пахви, міцно зчепивши руки на його грудях. — Ти ще будеш… у-у-у-а-а!.. — застогнав він, відриваючи від землі плечі зомлілого, — … сто років жити!

За кожним новим виснажливим кроком Живчикове тіло волало про відпочинок — але він ані на мить не давав собі попуску. Якщо Камінний Штурман помре, Живчик утратить усю свою команду, а такого допустити він не міг.

— Ще трішечки, — пихкав він. — Уже рукою кинути.

Камінний Штурман не зронив ані звука і ні разу не ворухнувся, але Живчик знав: його серце ще б’ється, бо білі ворони дали їм спокій. Якби воно зупинилося, драпіжники негайно напали б.

Він і незчувся, як знову поринув у затінок корабельних останків. Живчик скинув очима вгору на безжальне біле небо і подумки помолився.

— Професоре, — гукнув він, розглядаючись довкола, — Професоре!

— Я тут, — озвався з корабельного нутра кволий голос. Живчик повернувся. Лівобіч від нього зяяв великий вилам у корпусі. — Я тут, — повторив професор майже пошепки.

Тільки-но Живчик утяг Камінного Штурмана крізь вилам, у носа йому шибнув задушливий сморід розкладу. Він поклав Камінного Штурмана і побачив, що Професор сидить біля протилежного борту, прихилившись до зламаного бімса.

Гілка на спині як поставила його карк правцем, так і досі не давала йому зігнутися. Він був живий — хоч і в мороці було видно, що справи його кепські.

— Він його забив, — застогнав Професор. — Він його замордував.

— Ні, — заспокоїв Професора Живчик. — Він поранений, можливо, тяжко, але живий.

Професор кволо зітхнув.

— Камінний Штурман не повинен загинути, — прохрипів він і повів рукою довкола. — Цей корабель… Я знайшов дощечку з назвою — це «Вітроплав». Його капітаном був Скридіус Толлінікс. Скридіус Толлінікс! — заголосив він. — Славний, відважний лицар! — Нараз його очі спалахнули гнівом. — Тобто був, поки цей плюгавий провідник його не вколошкав! — додав він і зайшовся нестримним кашлем.

Живчик пильно глянув на Професора. Ну, звісно ж! Коли Професор скрикнув, Скрид почув своє власне ім’я! Ось чому він задлявся… І Живчик його порішив. Йому, проте, не стало духу пояснити Професорові, що Скридіус Толлінікс і їхній провідник одна й та сама особа.

Він присів обік нього.

— Спробуйте трохи подрімати, — порадив він.

— Ні, ні, — схвильовано запротестував Професор. — Невдовзі я матиму вдосталь часу для сну. Нам треба дещо витлумачити, з’ясувати, треба дещо обговорити… — На мить його очі стали безтямні, а як ожили знову, виглядали збентеженими і лячними. — Живчику, хлопче мій! — провадив він товстим і глухим голосом. — Ти маєш мене вислухати, і вислухати уважно. Я маю розповісти тобі про бурефракс.

— Але… — почав Живчик.

— Зрештою він і привів мене сюди, — зазначив Професор. — Саме через нього твій батько наполіг, щоб я подорожував із вами всіма. Бо я знаю все, що належить знати