Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Ну добре, — розчулився артист, — хто давнє пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — А до речі… за одним заходом, щоб… щоби машину пусте не ганяти… надісь в тітки цієї самої теж є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту справи, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— І-і, Канавкін, — докірливо-лагідно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! От-тобі узяв та й зашпортався ні з того, ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Бо ж щойно я казав про очі. Бо ж видно, що в тітки є. Ну чого ви нас марно мордуєте?

— Є! — хвацько вигукнув Канавкін.

— Браво! — вигукнув конферансьє.

— Браво! — моторошно зревіла заля.

Коли вщухло, конферансьє поздоровив Канавкіна, потиснув йому руку, запропонував відвезти у місто машиною додому, і цією ж машиною загадав комусь в кулісах заїхати по тітку й запросити її завітати до жіночого театру на програму.

— А до речі, хотів запитати, — тітка бува не казала, де свої ховає? — допитався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку та запаленого сірника. Той, закурюючи, всміхнувся якось тужливо.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скнара не те що племінникові, чортові не скаже цього. Ну, що ж, спробуємо обудити в ній людські почуття. Либонь, ще не всі струни згнили в її лихварській душиці. Усього найкращого, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поспитався, чи немає ще охочих здати валюту, але дістав у відповідь мовчанку.

— Диваки, їй-богу! — здвигнувши плечима, промовив артист, і завіса сховала його.

Лямпи згасли, якийсь час була темрява, і здалека в ній було чути нервовий тенор, який співав:

«Там ґруди золота лєжат, і мнє онє принадлєжат!»[216]

Потім звідкись здалека двічі донісся аплодисмент.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано промовив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, коли б не гуси мої!.. Я, любий чоловіче, тримаю бійцівських гусей в Ліанозові…[217] Подохнуть вони, боюся, без мене. Птиця бойова, ніжна, вона догляду потребує… Ех, коли б не гуси! Пушкіним-бо мене не здивувати, — він знову зазітхав.

Тут заля освітилася яскраво, і Никанорові Івановичу стало снитися, що з усіх дверей до неї посипалися кухарі у білих очіпках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли до залі чан із супом та лоток із нарізаним чорним хлібом. Глядачі пожвавились. Веселі кухарі шастали поміж театралів, насипали суп у миски й роздавали хліб.

— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Чого вам марно тут сидіти? Охота була оцю баланду сьорбати. Поїхав додому, випив як слід, закусив, добре!

— Ну чого ти, приміром, засів отут, батьку? — звернувся прямцем до Никанора Івановича гладкий з малиновою шиєю кухар, протягаючи йому миску, де в рідині самотньо плавав капустяний листок.

— Нема! Нема! Не маю я! — страшним голосом прокричав Никанор Іванович. — Розумієш, немає!

— Немає? — грізним басом зревів кухар. — Немає? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Немає, немає, — заспокійливо забурмотів він, перетворюючись на фельдшерицю Парасковію Федорівну.

Та лагідно торсала Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розвалився театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози розгледів свою кімнату в лікарні та двох у білих халатах, але аж ніяк не зухвальців кухарів, що лізуть до людей зі своїми порадами, а доктора й ту ж таки Парасковію Федорівну, яка тримала в руках не миску, а тарілочку, прикриту марлею, на якій лежала штрикавка.

— Та що ж це таке, — гірко говорив Никанор Іванович, поки йому робили заштрика, — немає в мене й немає! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

— Нема, нема, — заспокоювала доброзичлива Парасковія Федорівна, — а на нема й суду нема.

Никанорові Івановичу полегшало після заштрику, й він заснув без усяких сновидінь.

Та завдяки його викрикам тривога перекинулася до 120-ї кімнати, де хворий прокинувся й став шукати свою голову, і до 118-ї, де збентежився невідомий майстер і в зажурі заламав руки, дивлячись на місяця, згадуючи гірку, останню в житті ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі та розвите волосся.

Із 118-ї кімнати тривога бальконом перелетіла до Івана, і він прокинувся й заплакав.

Та лікар швидко вгамував усіх стривожених, скорботних главою, і вони стали засинати. Пізніше від усіх забувся Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, що напували усе його тіло, отуха прийшла до нього, немов хвиля, що накрила його. Тіло його полегшало, а голову овівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наявині, було досвітнє щебетання птахів у лісі. Та вони незабаром змовкли, і йому стало снитися, що сонце вже западало над Лисою Горою, і була та гора обложена подвійною облогою…

Розділ 16

Страта

Сонце вже западало над Лисою Горою, і була та гора обложена подвійною облогою.

Та кавалерійська ала, що перепинила шлях прокураторові близько полудня, клусом вийшла до Гевронської брами міста. Шлях для неї вже був наготований. Піхотинці каппадокійської когорти[218] відгнітили на узбіччя юрми людей, мулів та верблюдів, і ала, клусуючи й здіймаючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на роздоріжжя, де сходилися дві дороги: південна, що веде до Витлеєму, і північно-західна — до Яффи. Ала понеслася північно-західною дорогою[219]. Ті ж самі каппадокійці були розсипані по узбіччях дороги й заздалегідь вони зігнали з неї пообіч усі каравани, що поспішали на свято до Єршалаїму. Натовпи богомольців стояли за каппадокійцями, полишивши свої тимчасові смугасті шатра, нап’яті просто на траві. Пройшовши так з кілометр, ала[220] випередила другу когорту Блискавичного леґіону й першою підійшла, подолавши ще один кілометр, до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти[221], і вони обланцювали усе підніжжя невисокого пагорка, залишивши вільним тільки сам узвіз на нього з Яффської дороги.

Невдовзі услід за алою до пагорка прийшла друга когорта, піднялась на один ярус вище й вінцем оперезала гору.

Нарешті надійшла кентурія під командою Марка Щуробоя. Вона йшла, розтягнена двома ланцюгами по узбіччях дороги, а між цих ланцюгів, під конвоєм таємної варти, їхали у возі троє засуджених з білими дошками на шиї, на кожній з яких було написано «Розбійник і бунтівник» двома мовами — арамейською та грецькою[222].

За возом засуджених рухались інші, навантажені свіжо тесаними стовпами з поперечинами, мотузками, лопатами, відрами та сокирами. На цих возах їхали шість катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, начальник храмової варти Єршалаїму й той самий