Стівен Кінг - Воно

(але неспроможний собі противитися), додає: «Я так здогадуюся, що ви мусите ще дуже багато чого навчитися».

За три дні пошта кампусу приносить відмовну картку до нього назад. Викладач її завізував. У графі під назвою «ОЦІНКА НА ЧАС ВІДМОВИ» викладач не поставив йому неповної чи низької «С», на яку він мав право за перебігом своїх поточних оцінок; натомість чергова «F» сердито перекреслювала оціночну графу. Нижче викладач написав: «Гадаєте, ніби гроші бодай щось комусь доводять, Денбро?»

— Ну, якщо щиро, так, — промовляє Білл Денбро до пустого помешкання і знову починає божевільно реготати.

На старшому курсі коледжу він наважується написати роман, тому що не має жодного уявлення, у що вв’язується. З цього досвіду він виривається з подряпинами й переляком… проте живий і з рукописом обсягом майже п’ятсот сторінок. Він надсилає його до «Вікінг Прес», розуміючи, що це буде лише перша з багатьох зупинок для його книги, в якій ідеться про привидів… Але йому подобається логотип «Вікінга» з кораблем, і тому для початку це видавництво не є нічим гіршим за будь-яке інше. Як з’ясовується, перша зупинка виявляється й останньою. «Вікінг» купує його книжку… і для Білла Денбро починається чарівна казка. Чоловік, колись знаний як Заїкуватий Білл, зажив успіху у віці двадцять три роки. Три роки по тому і за три тисячі миль від півночі Нової Англії він досягає химерної слави тим, що в Голлівудській церкві в селищі Пайнз бере шлюб з кінозіркою, яка на три роки старша за нього.

Оглядачі світської хроніки дають їм місяців сім. Єдина загадка, запевняють вони, — закінчиться все розлученням чи анулюванням шлюбу. Друзі (і вороги) з обох боків пари вважають майже так само. Не кажучи вже про різницю в віці, тут разюча несумісність. Він високий, уже лисіє, уже трохи схиляється до повноти. У компанії він балакає повільно, подеколи здається майже нерозбірним. З іншого боку Одра, золотоволоса з каштановим відливом, показна красуня — вона мало схожа на земну жінку, а радше на істоту якоїсь напівбожественної раси.

Білла найняли написати кіносценарій за його другим романом «Чорні пороги» (головним чином тому, що право на створення принаймні першого варіанта було неодмінною умовою продажу, попри стогони Біллового агента, що він божевільний), і в результаті його варіант виявився цілком непоганим. Його було запрошено до «Юніверсал Сіті» для подальших переробок сценарію й участі у виробничих нарадах.

Його агент — це маленька жіночка на ім’я Сюзен Бравн. У ній рівно п’ять футів зросту. Вона агресивно енергійна і ще більш агресивно настирлива.

— He роби цього, Біллі, — каже вона йому, — лагідно відхрестися. Вони в це вже вклалися великими грошима, тож наймуть когось фахового, аби зробив їм той сценарій. Можливо, навіть Голдмена[190].

— Кого?

— Вільяма Голдмена. Він єдиний з усіх добрий письменник, який поїхав туди і зробив дублет.

— Про що це ти говориш, Сюз?

— Він залишився там, і залишився добрим автором, — уточнила вона. — Шанси на таке, як шанси на перемогу над раком легенів — добитися такого можливо, але кому воно треба, силуватися? Ти спалиш себе сексом і пійлом. Або якимись новими модними наркотиками. — Шалено заворожливі очі Сюзани пронизливо зблискують на нього. — А якщо виявиться, що замість когось на кшталт Голдмена замовлення отримав якийсь кисляк, то й що? Книжка вже зайняла своє місце на полицях. Вони не можуть змінити ані слова.

— Сюзано…

— Послухай мене, Біллі. Бери гроші й біжи. Ти молодий і сильний. Саме такі їм подобаються. От приїдеш ти туди, і перше, що вони зроблять, це позбавлять тебе самоповаги, а потім і здатності прописати пряму лінію від пункту А до пункту Б. А понад те, що не менш важливо, вони вхоплять тебе за яєчка. Ти пишеш, як дорослий, але ти всього лише хлопчак з високим лобом.

— Я мушу поїхати.

— Чи це набздів тут хтось? — парирує вона. — Мабуть, що так, бо вочевидь чимсь тхне.

— Але ж поїду. Я мушу.

— Господи Ісусе!

— Я мушу забратися з Нової Англії, — він боїться того, що прозвучить наступним — це як оголосити прокляття, але він у неї в боргу. — Я мушу забратися з Мейну.

— Чому це, заради бога?

— Не знаю. Просто мушу.

— Ти зараз розповідаєш мені щось правдиве, Біллі, чи просто оце балакаєш як письменник?

— Правдиве.

Під час цієї розмови вони лежать у ліжку. У неї маленькі, як персики, груди. І так само, як персики, ніжні. Він дуже її кохає, хоча не таким коханням (вони обоє це розуміють), яким мусило б бути кохання в істинному сенсі цього слова. Вона сідає, зібгавши у себе в пелені простирадло, і закурює сигарету. Вона плаче, але він сумнівається, чи знає вона насправді, що він про це знає. То просто блиск такий в її очах. Буде тактовно про це не заговорювати, отже, він і не говорить. Він не кохає її коханням в істинному сенсі цього слова, але сповнений величезного, як гора, замилування нею.

— Тоді їдь, — каже вона, повертаючись до нього, сухим, діловим тоном. — Дзвякни мені, коли відчуєш себе готовим, і якщо все ще матимеш силу. Я приїду й попідбираю залишки. Якщо там бодай щось залишатиметься.

Кіноверсія «Чорних порогів» називається «Ковбаня Чорного Демона», і на головну роль вибрано Одру Філіпс. Назва жахлива, але сам фільм виявляється доволі добрим. І єдиною частиною його, яку він втрачає в Голлівуді, виявляється його серце.

— Білле, — знов озвалася Одра, витягуючи його зі спогадів. Він зрозумів, що вона вже вимкнула телевізор. Кинувши погляд крізь вікно, він побачив, що шибки пестить туман.

— Я поясню все, наскільки це можливо, — почав він. — Ти на це заслуговуєш. Але спершу зроби для мене дві речі.

— Гаразд.

— Зроби собі ще чашку чаю і розкажи мені, що ти про мене знаєш.

Зачудовано на нього поглянувши, вона пішла до креденса.

— Я знаю, що ти з Мейну, — сказала вона, наливаючи собі чай зі сніданкового чайничка. Сама була не з Британії, але в її вимову пробралася ота крайкувата англійщина — наслідок тієї ролі, яку вона грала у «Мансарді», фільмі, на зйомки якого вони сюди й приїхали. Це був перший Біллів оригінальний кіносценарій. Також йому було запропоновано режисерський дебют. Слава Богу, він відхилив цю пропозицію; зараз його від’їзд спаскудив би справи нанівець. Він розумів, що вони казатимуть, уся команда. Біллі Денбро зрештою показує свою істинну суть. Черговий сраний письменник, божевільніший за сортирну мишу.

Знає Бог, зараз він і почувався божевільним.

— Я знаю, що в тебе був брат, і