Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

мене, як окрему коротку історію, й зовсім про мене не пам’ятають, а якщо й пролітають іноді за моїми вікнами, то цілком випадково, навіть не звертаючи на мене уваги. Усе може бути.

Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду. Це чи не єдине, чого я насправді боюсь, – забути, утратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулося, позбутися пам’яті, позбутися головного. Те, що визбирується з навколишнього простору, те, з чого старанно й наполегливо складаються малюнки, зрозумілі лише тобі, те, до чого безкінечно повертаєшся, намагаючись дати собі з цим раду і відчуваючи, як твої власні малюнки вислизають із розуміння, – усе це дивним чином лежить зовсім близько, майже на поверхні, варто лише пробити цю поверхню, мов консервну банку, й усе: ось воно – наше з тобою життя, наша з тобою кров, у повітрі на якусь мить лишається за тобою протяг, і цього протягу, цього руху в повітрі цілком достатньо, аби відчути й зрозуміти, як ти ріс, як ти вгризався в це життя, як ти його пробивав своїм тілом, як вибирався на пагорби й звалювався в чорні ями, як провалювався в глибокий сніг і пірнав у чорну серпневу воду, за цим протягом, який ти здійняв, пройшовши крізь час, можна здогадатися, як сильно ти любив і як не вистачатиме тобі твоєї любові там, де ти незабаром зникнеш.

Я дописую цю книгу в травні, сидячи у своїй кімнаті на третьому поверсі, я сиджу тут уже четвертий місяць. Кімната ця, зрештою, багато бачила, пару трупів звідси за цей час виносили, і те, що вони, ці трупи, потім так-сяк оживали й поверталися до життя, свідчить саме на користь життя, а не цих трупів. Я сиджу й відслідковую, як повз мене рухається час. Він намагається робити це тихо й непомітно, за великим рахунком йому це вдається. За ним справді важко спостерігати, він умілий і витривалий, він, на відміну від мене, уміє чекати й не втомлюється від безкінечного виснажливого руху, і лише час від часу, коли робить різкі й необережні рухи, солона хвиля збиває з ніг чергового свідка, з яким мені довелося стояти на одному узбережжі.

Пару місяців тому помер мій приятель, старий поет, веселий емігрант, котрий безтурботно вештався цим світом усе своє життя, зупиняючись там, де йому подобалося, не роблячи особливих проблем із тих негараздів, якими обділяв його світ, вибираючи зі світу смачні й соковиті шматки, як-то поезію й алкоголь, імітуючи нормальну життєву позицію, імітуючи свою включеність у загальну рутину, цілком добре почуваючись серед чужих і незрозумілих йому обставин, але, за великим рахунком, так і обмежуючись алкоголем і поезією. Чому я не відчував його відсутності ці два місяці, адже я справді, жодного разу, навіть не згадав про нього? З іншого боку, що б це змінило? Він стояв на одному зі мною узбережжі, він так само, як я, стояв у темряві і вдивлявся в синю відсутність зображення, і його раптове зникнення, за великим рахунком, нікого не стосується, у нього були свої стосунки з порожнечею, у мене – свої. На цьому й будується принцип людського братерства: усе, що ти можеш, – це лише підтримувати когось своєю присутністю, усе інше від тебе не залежить, але й ти не залежиш від усього іншого. Уважно слідкуй за хвилями – одна з них твоя.

Ми сидимо в аеропорту Кеннеді, й він говорить, що вони з сином, щойно я звалю звідси, поїдуть у Нью-Джерсі, до якоїсь комуни, за його словами, це навіть і не комуна, це колишня тютюнова фабрика, яку свого часу заселили вільні художники, а тепер їх звідти викидають на вулицю, і вони влаштовують відхідну, сьогодні там усі переп’ються, а тих, хто виживе, виходило так, завтра викинуть на вулицю. Він розповідає, а я думаю, що це не дуже добре, те, що його син усе це побачить, – недобре, коли діти в такому віці бачать, як на вулицю викидають вільних художників, по-моєму, це не найкращий досвід. Діти, навпаки, мають бачити, як вільні художники займають фабрики й заводи, як натовпи вільних художників, якими себе можуть також уважати просто безумні мешканці наших міст, там усілякі безробітні, вуличні злодії, наркоторгівці, проститутки – обов’язково проститутки, я наполягаю, скейтбордери й алкоголіки, як їхні натовпи захоплюють фабрики і супермаркети, як вони вдираються до офісів і антикварних магазинів, як вони вкладаються спати на шкіряних канапах у приміщеннях банків, як розводять вогні в галереях сучасного мистецтва й улаштовують там кількаденні веселі оргії, які закінчуються колективною білою гарячкою. Одним словом, дитина має бачити здорові й сильні емоції, позитивні переживання, не варто травмувати дитячу психіку картинами соціальної й життєвої поразки вільних художників, не можна, аби дитина змалку прийшла до думки, що в цьому житті, у твоїй країні тебе щомиті можуть викинути на вулицю, і тоді хоч член соси – нікому ти не потрібен із твоїми картинами й незалежною життєвою позицією. Діти мають виростати в нормальних умовах, у нормальному, урешті-решт, суспільстві, у суспільстві, де жоден клерк і жоден лягавий не буде совати носа у твої документи, де жодна влада, наскільки б ссученою вона не була, не зможе дістати тебе на твоїй тютюновій фабриці, чим би ти там не займався, хоч би ти там трупи розчленяв, якщо це твій власний труп – розчленяй на здоров’я, діти мають якомога раніше зрозуміти, що потенційно будь-яка фабрика для того й існує, аби її можна було захопити й улаштувати на її території шабаш, інакше для чого її будували? Дитина, котра змалку усвідомлює всю зайвість, недоречність і шкідливість системи, до якої вона волею долі потрапила, – така дитина має непогані шанси врешті приєднатися до одного з натовпів, і тоді вже за неї хвилюватися не доводиться. Хвилюватися куди більше потрібно за тих, хто так і не зуміє позбутися залежності від найближчого відділення комерційного банку, ось за них потрібно хвилюватися, саме з них виходять серійні вбивці й публічні політики, вільні художники з них напевне не виходять.

На цьому ми й розійшлися – вони з сином поїхали на фабрику, я полетів до своєї кімнати на третьому поверсі, маючи при собі нарізані ним диски й вельветовий піджак із написом на спині. Піджак трапився мені за доволі цікавих обставин, я побачив його в одному з магазинів військового одягу, фішка була в тому, що на нього можна було набити трафаретний напис. «Ну що, – спитав мене продавець, молодий афроамериканець, так