Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Символи пролетарської держави вибухають тисячами зірок, що вкривають собою всю земну кулю, ніби символізуючи невідворотну перемогу содомогоморрської ідеології в усьому світі. Хепі-енд. Фінальні титри! Як вам таке?

– До чого ви все це кажете?

– Я це кажу до того, що тільки сильна і впевнена в собі країна може дозволити собі кепкувати з самої себе. «Горбата гора» – це велика самоіронія, а самоіронія – найвища якість сильної особи, читай держави. Слабкі, брехливі, закомплексовані – ніколи не дозволяють собі глузувати над «святинями». Ось чому в Росії такий фільм неможливий. То ви не сказали, як ставитеся до гей-спільноти. Бо режисер «Горбатої гори» – гей, до того ж китаєць.

– Я дуже прихильно ставлюся, – суворо відказала Примадонна. – Євреї та геї правлять у цьому світі. І це аксіома. Якщо ви хочете чогось досягти у шоу-бізнесі чи кінематографі, не дай вам Боже наїхати на єврейську або гей-спільноту, чи десь перейти їм дорогу. Найзгуртованіших та наймстивіших громад, аніж євреї чи геї, в сучасному світі не існує. І якщо з євреями все більш-менш зрозуміло, то геї – це реальна тоталітарна каста, що її породила так звана сучасна демократія. Все, нам час іти, бо ви, здається, трохи перебрали.

На Малхоланд Драйв ми того вечора не потрапили.

* * *

– Десакралізація імперських міфів, руйнування стереотипів, увімкнення демотиваційних механізмів задля зачищення українського медійного простору – ось основне завдання нашого проекту.

Орест Лютий поправляє краватку-метелик і продовжує:

– Бо та гаряча війна, що зараз точиться на півдні й сході, є лише наслідком програшу у війні інформаційній та культурологічній. Цілеспрямований потужний шквал брехні й пропаганди з боку російських медіа призвів до того, що мільйони наших співгромадян люто ненавидять Україну як таку і готові рвати її на шматки в екстазі путінської шовіністичної істерії. Повною мірою доклалися до цих воєнних дій і наші так звані колеги російські артисти. І зокрема ті, хто підписав ганебний лист схвалення дій Путіна по анексії Криму. Роками раніше вони захопили весь український медіа-простір і почувалися тут господарями, тоді як українці мовчки ковтали мегатонни російського лайна у вигляді серіалів, що прославляли ментів, спецназ та десантуру, різних дебілізуючих шоу, шансону, попси та іншої бридоти, продукованої російським шоу-бізнесом.

І тут мене як антрополога дивує феномен російського гендерного націоналізму: мовляв, амерікоси – піндоси, а Європа – Гейропа. Чи то не бачать, чи то не хочуть помічати, що у них тих самих геїв і лесбійок у публічному просторі набагато більше, ніж на Заході. Вочевидь маємо приклад російського когнітивного дисонансу, тобто психічного розладу, що виникає при зіткненні колективної або індивідуальної свідомості із системами суперечливих знань, ідей, фактів, поведінкових стереотипів, – за яких існування одного елемента заперечує існування іншого.

Але досить теоретизувань. У мене для вас приємна новина. Насправді, «Сувора українізація» ще не починалася. Адже зараз прозвучить пісня, яка з певних причин не увійшла до нашого першого альбому, хоч і була написана 2012 року. Занадто багато московітської лайки. Але, часто-густо, іншого способу донести до москалів зміст наших пісень ми не маємо. Тому перед початком пісні прозвучить це, майже японське, хоку:

Зі своїм північним «братом»

Розмовляю тільки матом.

Вибачай, родной народ:

Заїбали, хуй їм в рот!

Орест співає на мотив «Ваше благородіє, гаспажа удача»:

Ваше благородіє, Алла Пугачьова,

Я до вас звертаюся, бо більш нема до кого!

Зараз попонятнєє я підберу слова,

Ну, вопщем, – заїбала уся підарасня.

Шо Філіп Кіркоров ваш, шо Микола Басков,

Стало так багато їх– московських підарасов.

Підараси справа, слєва і вєздє,

Ну, пріведіть їх к общей, так сказать, піздє.

Хай піздой накроються Звєрєв, Моісєєв,

Хай піздой накроються толпи всякіх гєєв,

Усєх, що породілі,– отправьте на покой,

Ну, накройте їх своєй звьоздною піздой.

Ваше благородіє, Софочка Ротару,

Ви оту кацапськую кидайте отару!

Ну, немаєж сили, бачити, як ви

Від сатрапа Путіна берете цвєти.

Ну хібаж ви Бабкіна? Ну хібаж ви Алла?

Ви такая стройная, красивая, худая,

Ви принцеса нашої вкраїнської землі,

На хуй вам потрібні ті кляті москалі?

Ваші благородія пани телемагнати,

Ну, скікиж можна, сука-блядь, народу в душу срати?

Іде дебілізація тотальна, як війна,

Ну, позбавте свій ефір від руського гівна.

Московськії запроданці конкретно заїбали,

Усі телеканали, блядь, взяли окупували,

Увесь отой непотріб піздує хай домой,

В російськом зомбоящикє хай множить геморой.

Всі ми– народ український– втомилися в рєалє

Від той попси московської, шансону, серіалів,

Від всеї тої сволочі, що лізе на екран

Під маской ідентичності обох слов’янських стран.

Ну все, пора заканчувать оце невдячне дєло!

Пробачте за емоції, простітє– накіпєло!

А вобщем– пріезжайте к нам, ми ради будєм всєм,

Хто від попси московської нємного окосєл.

А вобщем– прієзжайте к нам, ми ради будєм всєм,

Хто в путінской Росіє конкретно охуєл.

Пісня сьома

Руські піздять

(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Руські піздять»)

– Ай ем нот Раша!

– Бат Юкрейн із Раша?

– Ноу, Юкрейн із нот Раша. Юкрейн із Юкрейн. Діфренд кантри…

1996 рік. Початок серпня. Ми з групою українських артистів перетинаємо автобусом британський кордон. Поспішаємо на Единбурзький театральний фестиваль. Це мій перший серйозний виїзд за кордон. Не беручи до уваги поїздок до Польщі, Угорщини, Болгарії, не враховуючи Росію та прибалтійські країни. Перше зіткнення зі справжньою євроатлантичною цивілізацією.

З усіх сил я намагаюся пояснити британському прикордоннику, що Україна – то не Росія. Але аргументів не вистачає. Для них увесь простір колишнього Радянського Союзу – то Раша. Треба терміново міняти ситуацію, але як? Чим апелювати до свідомості світу? Вареники, борщ, сало, шаровари, Чорнобиль, Бубка, Блохін… Ото, мабуть, і все. На цьому більш-менш конвертовані символи моєї країни вичерпуються. На згадку про Юкрейн пересічний європеєць (я не беру до уваги колег з колишнього соцтабору) реагував зазвичай типово – зморщить носа і лоба, цокне язиком і відразу запитає: «де це?». Потім згадає щось про мафію, козаків і балалайку.

– Ноу, балалайка із рашен інструмент, – спробуєте заперечити ви, але знову наражаєтеся на небезпеку почути:

– Юкрейн, Раша, Казахстан із Совієт Юніон. Калінка-малінка, калінка моя…