Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

Ірина пішла до своєї лазнички. У будинку Ядвіги було по-старому, по-польськи облаштовано ванну кімнату біля спальні, а душову – біля двох гостьових кімнат. Останніми роками старенькій складно було і незручно залазити у купіль, тому вона зайняла один із гостьових покоїв. Натомість Ірині запропонувала більшу і світлішу спальню.

Жінку обурила і глибоко образила поведінка племінника пані Зборовської. Невже він подумав, що їй бракує чоловічої уваги?! Невже вона дала якийсь привід так думати?! Невже у ній немає нічого цікавого попри тіло?!

– Славко, ти ще не спиш? – Вона напускала у ванну воду, додаючи краплі ароматних масел іланг-ілангу та лаванди.

– Нє, тільки-но малих повкладала. А що там у тебе? Той ще є? – стиха запитала подруга.

– Та є! Чіпався до мене, уявляєш?! – гнівно вигукнула.

– О, та то нормальний хлоп. А шо ти хтіла? – засміялася Слава. – Він одружений?

– Та до чого тут це?!

– Та тобі жити ніде, а він власник будинку, де ти пригрілася.

– Добраніч, Славо! – рознервувалася ще більше Іра і вимкнула телефон, витягши з нього батарею.

Знала, що подруга передзвонюватиме.

«Жити ніде…» Якби вона так думала, то залишилася б із Вовкою. А не тікала б від нього…

– Я йду від тебе, Вово, – пролунало з її вуст так спокійно, наче вона просто вирішила вийти купити хліба.

– ЧЕГО?! – він скорчив свою квадратну пику, оскаливши надломленого зуба.

– Ти ж розумієш, що наші стосунки вже вичерпалися… Не має сенсу і далі просто співіснувати. Я так більше не можу!

– ЧЕГО?! – Він зморщив високе чоло і грізно шпирнув ножем та виделкою на стіл, за яким саме обідав.

– Ми прожили разом довгі роки. Не завжди вони були щасливими, але що було, те було. Я тебе не звинувачую, бо теж багато у чому винна. Але тепер мені зрозуміло, чому було так, а не інакше. Чому я була поблажливою і м’якою, чому терпіла твоє зверхнє ставлення і навіть іноді відверте презирство, чому ми почали віддалятися, відрізнятися одне від одного… Ти займався своїми справами, а я своїми, бо ти ж сам не дозволяв мені втручатися у твої «діла». Ну, я тоді почала займатися собою, розвивалася, навчаючись мов, багато читаючи… І ти якось так непомітно випав із кола моїх інтересів. А ти взагалі перестав мене помічати, робити компліменти, дарувати хоча б приємні дрібнички… Це все неправильно, так не повинно бути! Мені так боляче, якби ти знав! І тепер, коли я…

– Да ты че?! Дура совсем, что ли? Да ты че несешь? Да кому ты такое заявляешь? А, деревня?! Глушь непробудная, да кто ж тя в люди-то вывел? Кто ж те подарков-то не дарил, внимания не проявлял-то, а? – Він наступав на неї, наче танк.

Вона задкувала… Він гнівно розмахував руками, періодично підсовуючи їй то дулю під носа, а то кулак під око.

– Вово, тримай себе у руках! Ти ж доросла, цивілізована людина! – Вона намагалася знайти з ним спільну мову, не загострюючи ситуацію і не заходячи у глухий кут. – У тебе вища освіта, кінець кінцем! Ти не зможеш підняти руку на жінку, яка просто зрозуміла, що їй потрібно в житті.

– Да ты что?! Издеваешься, что ли? Да кто тебе сказал, что ты можешь вообще чего-то понимать и думать? Тебе нечем думать! Разве там есть что-то в твоей бестолковке?! Не зли меня! Я ничего хорошего не обещаю, но зато это – стабильность.

– Ти знаєш, Вово, я таки дуже вже втомилася від твоїх обіцянок. Насправді нічого не змінюється. Тому почала змінюватися я і вирішила сама впливати на своє життя і керувати ним. Ти мене вже не зупиниш, ми вже давно – не сім’я. Ти робиш одне, я – друге, кожен тягне воза у свій бік.

– Какой воз, какой бик, шо ты вообще в жизни понимаеш? Я – глава, значит, ориентир на меня. Как я сказал, так и будет. Твое дело – делать, что сказано, да помалкивать. А то я те знаєш, что сделаю?!

– Вово, не лякай. Я дівчина хоча і молода, та вже лякана. Думала, помру цієї зими, ач випорпалася! От лише крові багацько втратила, – говорила, потупивши очі, а тоді виклично дивлячись йому у вічі. Бо це через нього сталася та трагедія, але намагалася про це не згадувати. – Так, як було, вже не буде ніколи. І ти мені нічого не зробиш, я тебе не боюся! Все вже вирішено.

– Ах, ты ж стерва такая! – Він розчервонівся, аж побагровів. Вилиці ходуном ходять, на скронях жилки пульсують. – Я ничего не сделаю?! Мало тебе крови было, да, дура ты эдакая? Да я тебе ребенка не отдам, и все тут!

Вона від спантеличення й обурення оніміла. Хоча Кирилко і не її власна дитина, а його від першого шлюбу, тільки став він їй за рідного, обожнювала його, опікувалася ним з річного віку. Була йому справжньою матір’ю. Шантажувати матір дитиною – це вже занадто! Це – не по-людськи. Краще, ніж із нею, синові не буде. Тим пак що Вовка ніколи ним не займався, більше того, був обтяжений турботами про дитину і повністю всі обов’язки перекинув на неї.

– Вово, не він тобі потрібен! Ти хочеш зробити боляче мені, на радість твоїм друзям і знайомим. На нього тобі завжди було наплювати. Не каліч синові долю. Там, де я, йому буде значно краще. У нього там великі перспективи і справжні надії на цікаве й заможне життя. Дай дитині спокій, Вово!

– А-а, в Америку свою свалить хочеш?! А дули тебе! Сказал, не отдам, значит – не отдам! Кому нада – заплачу, кого нада – припугну… Но он-то точно останется со мной. Мой сын, он на твоей-то мове и говорить-то почти не говорит, – сказав він і голосно ляснув за собою дверима. – Уходи теперь к своему тому интеллигентику!

Вона тихо сплакнула. Цілісіньку ніч ока не зімкнула, думала-гадала, але рішення не змінила. Була впевнена, що час покаже, на чиєму боці правда. Син побачить, із ким йому краще, і сам за якийсь час стоятиме на її порозі.

Зранку почала збирати валізи, замовила таксі на вокзал. Хтось безперестанку дзвонив по телефону. Вона, усміхаючись, відповідала англійською. Колишній злився: ходив по квартирі і кричав, матюкався, скидав на підлогу речі, за які вона шпорталася, мало не падала. Але своє робила мовчки. Сина поцілувала, поговорила, поплакали разом, домовившись, що це ненадовго, не назавжди. Треба всього лише трішечки потерпіти.