Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

class="p1">– Я тебя все равно в покое не оставлю, так и знай! Ты без меня – никто! Никто даже не знает, какого ты роду-племени. От кого ты смеешь отказываться, хохлушка ты никчемная?! Кем руководить взбрендила, крутым человеком?! Світочем русской культуры?

Вовка тримав у Львові напівлегальний русскій ресторан, куди приходили ті, «хто грустил по загадочной русской душе». Ну, а насправді там творилися вельми темні справи, у які він ніколи цивільну дружину не посвячував.

– Та не сміши ти нікого, любий! У це віриш тільки ти. Останнім «світочем» твоєї культури був Петро, той твій перший родич. Прощавай! Назавжди. Ми могли розстатися полюбовно, як друзі. Я могла стати твоїм провідником у великому цивілізованому світі. Але тобі цього не потрібно. Давно зрозуміла. І Кирил теж дуже скоро зрозуміє. Він перший зруйнує твій монолітний темний світ. Ти сам захлинешся у своїй отруті.

Трудно пережила тоді громадянський шлюб і розлучення-розрив. Вовка ще довго нагадував про себе скандалами, наїздами, погрожував і залякував. А вона полетіла до батьків у Нью-Йорк, повідомивши йому, що назавжди. Та за півроку повернулася. І цього вистачило, аби він відлип і заспокоївся, що не він пішов, а від нього пішли.

Кінець травня – насичений місяць у навчальних закладах. А особливо у мистецьких: репетиції, іспити, разом із концертами, які усе частіше відбуваються на відкритому повітрі.

– Алло? – стиха запитала Ірина, прикривши трубку обома руками. Її дратувало настирне терлинькання кожні п’ятнадцять хвилин. – Я слухаю, говоріть!

– Пані Ірено, вельми перепрошую! Ви, певно, дуже зайняті, – заговорив телефон голосом пана Зборовського. – Мені дуже-дуже прикро за вчорашнє непорозуміння. Сам не знаю…

– Пане Зборовський, ви мені заважаєте. Я сиджу на іспиті.

– Розумію. Вельми перепрошую. Тоді чи може пані зі мною поговорити, скажімо, о шостій? Чекаю вас у будь-якому випадку в кав’ярні біля каплиці Боїмів.

Члени екзаменаційної комісії вже почали невдоволено на неї озиратися.

– Я не прийду! – твердо відповіла пошепки. – Всього найкращого!

– Чекаю на пані! – переконливо завірив поляк.

А за мить одна із прибиральниць принесла конверт. На що усі негайно зреагували.

– Що це?! – Від подиву в Ірени округлилися очі. Таке з нею за усі п’ятнадцять років трудового стажу трапилося вперше.

– А я відки знаю? Якийсь дуже ладний пан попросив передати його вам, Ірцю.

У комісії, здається, інтерес не вщухав, а ще більше розпалювався. Тому жінка прийняла конверт і демонстративно його відкрила. Там було запрошення на двох у «фільгармонію», як кажуть поляки, на сьогоднішній концерт камерного оркестру Співакова «Віртуози Москви» – о дев’ятнадцятій годині. Потрапити на цей концерт було абсолютно неможливо, бо квитки були розкуплені ще місяць тому, а піти зі Зборовським теж не виглядало на правильне рішення.

Ірина розпачливо зітхнула. Комісія заспокоїлася. На телефон у той же час надійшло sms: «Я заслужив на панське вибачення? Марек». І раптом прийшло просте рішення: «Дякую! Я подумаю. А на концерт піду з подругою».

О шостій, піддавшись зовнішнім обставинам і на противагу собі, Ірина стояла біля Латинського собору, сумніваючись, у якій із кав’ярень міг чекати її Зборовський.

Він сидів на підвищенні за великим вазоном, звідки міг її бачити, і з цікавістю спостерігав за її розгубленням. Чекав, що вона почне першою йому дзвонити чи заходити у кожну кав’ярню. Але вона не поспішала. Стояла біля однієї з колишніх цвинтарних скульптур і спокійно розглядала усіх, хто сидів за столиками кафе. Волосся і легкий шаль навколо шиї маяли на вітрі, а бузкове трикотажне плаття звабливо облягало тіло, підкреслюючи ще досі дівочі форми. «Цікаво, скільки їй років? Тридцять – тридцять п’ять, не більше… Нещасна, обманута життям жінка. Хоча вміло тримається і не скаржиться… А які ж вульгарні ці червоні пантофлі з зав’язками. Певно, взула їх у тон сумці». Відки йому було знати, що ці туфлі від Дольче-Габбано коштують аж триста євро і їх спеціально привезла-позичила Ірині Славка на таку особливу оказію? Увесь інший запропонований подругою ексцентрично-звабливий одяг Ірина навідріз відмовилася вдягати.

Раптом вона впевнено попрямувала до ще одного кафетерію, столики якого виходили на зовсім іншу вулицю. Це могло сплутати весь поляків задум. Тож Зборовський прудко кинувся за жінкою і несподівано вхопив її за руку, вирісши за спиною.

– Дуже-дуже втішений, що пані таки прийшла мене вибачити! – наче щиро промовив він.

– Ну, я вас іще не пробачила. А прийшла… так, прийшла, бо моя подруга, на превеликий жаль, не змогла прийти. А я кожного року ходжу на «Віртуозів», коли є Співаков. Звісно, приїжджає геніальних музикантів доста. Один Башмет чого вартує! Але оркестр під керівництвом Співакова – це щось особливе, творить настрій на ціле літо! Не можу пропустити таку можливість, – повідомила зачаровано.

– Я тішуся, що маю честь супроводжувати пані. А зараз повечеряємо? – І він, підвівши її до вже засервірованого столика, допоміг сісти.

Славнозвісна ґречність польських чоловіків. Звісно, не усі такі, але інтелігенція – так. От удаване це чи щире, Ірина не могла зрозуміти.

Вони вечеряли, пили вино і розмовляли про своє, наче давно були знайомі. Прикрий вечірній інцидент розвіявся у приємному спілкуванні, ніби нічого і не траплялося. Квітникарка з кошичком квітів і у кринолінових спідницях до п’ят запропонувала панові Зборовському придбати букетик для його чарівної дружини. Поляк засміявся і вибрав найкрасивіший і найбільший – з квітки-обманки еустоми. В тон до Ірининого плаття. Вона знітилася від визначення квітникарки, але подарунок прийняла. Ірина вже давно не була на побаченні, тим пак на такому вишуканому. А Марек Зборовський, як давній вицванений кавалер, впевнено зваблював наївну. Вона ж бо була легкою здобиччю.

Рівно о сьомій пробамкав годинник на Ратуші, та Ірина чула тільки стукіт власного серця й оксамитовий, рідкісний бас Зборовського. «Певно, блискучий був би з нього вокаліст», – зросла в голові професійна думка. На бруківці ґелґотіли голуби, годовані якимось малими дітьми та їхніми батьками. Квітникарка вже вдруге пропливла, пошурхотівши одежами, попри їхній стіл, звабливо усміхаючись полякові. Час спливав, і схаменулася Ірина лише тоді, коли несподівано поруч, на Галицькій, заграли вуличні музики о звичній для них годині.

– Йой! Ми проґавили концерт! – сплеснула вона руками.

– Справді. – Він глянув на годинник. – Але встигнемо на друге відділення. Зазвичай воно сильніше.

У партері вже всі місця були зайняті. Довелося піднятися на балкон і стояти там у проході. Але в Ірини був такий чудовий настрій і така хмільна голова, що їй усе подобалося. Вона від суцільного захоплення і щастя навіть кинула на сцену під чергові тривалі оплески подаровані квіти. І схаменулася, як на