Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька

Глава 39. Крок до віри

Після того, як світ дізнався правду про Олену Соколову, її життя, хоч і наповнилося новим змістом, все ще залишалося хитким. Радість возз'єднання з родиною була величезною, але тінь минулого, зради та болю все ще не відпускала її повністю. Особливо це стосувалося її почуттів до Владислава. Вона відчувала його безмежну підтримку, його ніжність, його кохання, але страх знову бути зрадженою, знову втратити все, був надто сильним.

Одного вечора, після чергового насиченого дня, коли до них приходили адвокати, поліція та журналісти, Олена сиділа у вітальні особняка, дивлячись у вікно на нічний сад. Владислав прийшов і сів поруч, не кажучи ні слова, просто відчуваючи її присутність.

"Владе," – тихо промовила Олена, не відводячи погляду від темряви за вікном. – "Все це... це так дивно. Я знайшла родину, знайшла своє справжнє ім'я. Здається, життя налагоджується. Але... мені страшно."

Владислав обережно взяв її руку, його дотик був ніжним і заспокійливим. "Чого ти боїшся, Олено?"

"Боюся вірити," – зізналася вона, її голос був ледь чутним. – "Боюся вірити у щастя. Боюся, що це все тимчасово, що це знову розіб'ється на друзки. Я так довго жила в страху, в обмані. Я так довго ховалася від себе самої. І коли я думаю про нас... про тебе і мене..."

Вона замовкла, не знаходячи слів. Її минуле з Олександром, його зрада, а потім і підступність Ірини – все це створило у ній глибоку рану недовіри.

Владислав ніжно погладив її долоню. "Я знаю, що тобі було боляче, Олено. Я знаю, що ти пережила те, чого не побажаєш і ворогу. Але я хочу, щоб ти знала: мої почуття до тебе щирі. Вони не залежать від твого імені, від твого походження, від твоїх грошей чи твого минулого."

Він повернув її обличчя до себе, дивлячись їй прямо в очі. "Я люблю тебе. Любив, коли ти була Тетяною. Любив, коли ти була Веронікою. І люблю тебе, Олено. І я доводитиму це тобі щодня, скільки б часу це не зайняло. Я буду поруч. Я буду твоїм прихистком, твоєю опорою. Я не зникну. Ніколи."

Його слова, сповнені такої щирості та глибини, пролунали в її серці, розтоплюючи лід, який вона так довго будувала навколо себе. Вона бачила в його очах не пристрасть, що спалахує і гасне, а глибоке, спокійне, всеосяжне почуття.

Сльози навернулися на її очі. Вона повільно кивнула, дозволяючи собі хоч на мить повірити.

"Я... я хочу вірити тобі, Владе," – прошепотіла вона, її голос тремтів. "Я хочу вірити в нас."

Владислав усміхнувся, його посмішка була теплою і заспокійливою. Він обережно обійняв її, дозволяючи їй притулитися до його грудей. У його обіймах Олена відчула безпеку, відчула, що нарешті може відпустити свій страх. Вона ще не була готова до бурхливого роману, але вона була готова зробити перший крок – крок до довіри, крок до віри у те, що щастя можливе. І Владислав був готовий чекати її стільки, скільки їй знадобиться, щоб повністю відкрити своє серце.

Світанкові промені ледве торкнулися мармурових колон особняка Соколових, але всередині вже кипіла робота. Олена, тепер вже звикаючи до свого нового імені, сиділа у величезній їдальні, де зазвичай подавали сніданок для всієї родини. На столі, поруч з ароматною кавою та свіжими круасанами, лежали розгорнуті газети. Заголовки були кричущими, а її власне обличчя, то у вигляді молодої, наївної Тетяни, то як стильної Вероніки, то як владної Олени Соколової, прикрашало перші сторінки.

"Зникла спадкоємиця Соколових – це жертва замаху на вбивство, яка інсценувала свою смерть!" – читав один. "Тетяна Кравченко жива: шокуюче зізнання Олени Соколової!" – гудів інший. "Розкрито правду про зникнення! Злочинниці загрожує суворе покарання!" – грізно попереджав третій.

Олена дивилася на ці слова, і в ній боролися тисячі емоцій. Була гіркота за втрачені роки, біль за зраду, але водночас – шалена сила і впевненість. Вона більше не була жертвою. Вона була тим, хто вижив, хто повернувся, і хто збирається встановити справедливість.

Зайшли Соломія та Ігор, їхні обличчя сяяли. Соломія ніжно обійняла Олену. "Ти впоралася, доню. Ти зробила все правильно. Весь світ тепер знає правду."

Ігор поклав руку на плече Олени. "Ця прес-конференція... це був твій тріумф, Оленко. Ти трималася як справжня Соколова. Мужньо і гідно."

Олена кивнула. "Дякую. Ваша підтримка... без неї я б не впоралася." Її погляд зустрівся з поглядом Владислава, який щойно увійшов до кімнати. В його очах вона бачила не лише захоплення, а й глибоке розуміння, співчуття і ту ніжність, яка тепер стала для неї життєво необхідною.

Кілька годин тому, в одному з найпрестижніших конференц-залів міста, відбулася подія, що назавжди змінила життя багатьох. Зал був переповнений журналістами, спалахи фотокамер сліпили очі, мікрофони тягнулися до президії, де сиділи Ігор Соколов, Соломія, Артем та, в центрі всього, Олена.

Ігор Соколов, старий, але сильний чоловік, почав говорити. Його голос, спочатку трохи тремтячий, швидко набрав впевненості. "Дорогі представники ЗМІ, шановні громадяни. Сьогодні ми зібралися тут, щоб покласти край багаторічній таємниці та відновити справедливість. Багато років тому наша родина пережила жахливу трагедію – викрадення нашої маленької доньки, Олени. Ми ніколи не втрачали надії знайти її, ніколи не припиняли пошуків..." Він зробив паузу, подивившись на Олену, і в його очах заблищали сльози. "І сьогодні, завдяки диву та нашим друзям, наша Олена повернулася додому."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍