Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька

«Не може бути! Вона ж померла! Я ж бачила її! Це я її... Ні! Це брехня! Це якась містифікація! Ця Вероніка... Олена... Вона не може бути Тетяною! Не може! Це неможливо! Я ж... я ж стільки зробила, щоб вона зникла! Вона все знає! Вона повернулася, щоб помститися! Вона хотіла все забрати! Вона нічого не забула! Боже, що ж тепер буде?!»

У її свідомості спалахнула паніка, переплітаючись з ще більшою люттю. Вона не просто заздрила Вероніці-Олені. Тепер вона усвідомила, що всі її злочини були спрямовані проти Тетяни, яка вижила, яка стала сильною та непереможною. Зрозуміла, що її місце тепер — не в розкішній квартирі, а за ґратами. Страх і ненависть повністю оволоділи нею. Вона схопилася за голову, її ридання переросли в істеричний сміх, що розлігся по порожній квартирі. Це був сміх безумства, що досягло свого апогею.

Олександр Петренко сидів у барі, вже добряче напідпитку. Новини про Соколових та їхню знайдену доньку цілий день крутилися в голові. Він намагався втопити свої жаль та розчарування в алкоголі. На сусідньому столику лежав старий, пошарпаний шкіряний щоденник Тетяни. Колись вона подарувала його йому, а він забув про нього, закинув кудись у шухляду. Сьогодні, в пориві ностальгії та самотності, він знайшов його.

П'яний Олександр провів пальцем по обкладинці, згадуючи колишнє життя з Тетяною. Як було просто, спокійно, але водночас нудно, як він тоді думав. Він відкрив щоденник на випадковій сторінці. Там був її почерк, її думки про їхнє кохання, про спільні мрії, про його обіцянки.

«Який же я був ідіот! Який сліпий дурень! Вона ж любила мене щиро, по-справжньому. А я... я проміняв її на миттєву пристрасть, на легковажність Ірини, на примарні перспективи. Вона була світлом, а я обрав темряву. І я все зруйнував. Все...»

Олександр перегорнув сторінку, і його погляд впав на газетну вирізку, вкладену між сторінками. Це була стаття про "зникнення Тетяни Кравченко" з фотографією... Олени Соколової.

Його очі розширилися. Він підніс газету ближче, потім подивився на старе фото Тетяни в гаманці, потім знову на статтю. Те саме обличчя. Та сама посмішка. «Це... це не може бути!» – він не міг повірити. – «Тетяна... Вероніка... Олена... Це одна і та ж людина?!»

Вся картинка склалася в його голові, як жахливий пазл. Наївна Тетяна, яка зникла, "померла". Холодна, але успішна Вероніка, до якої він намагався підкотити. І тепер – могутня Олена Соколова, донька мільйонерів. І це все – одна й та ж жінка, яку він зрадив, яку він знехтував, яку він сам і відштовхнув.

Олександра охопив жах, змішаний з гірким усвідомленням власної поразки. Він не просто втратив гроші, бізнес. Він втратив справжнє кохання, справжнє життя, яке було йому дано. Він зрадив ту, хто по-справжньому його любила, і тепер вона повернулася, щоб побачити його падіння.

«Вона все знає. Вона бачила, як я плазував перед Веронікою, не знаючи, що це вона. Вона бачила, як я покинув Ірину, мою коханку, яка тепер теж зруйнована. Я сам це зробив. Я сам зруйнував своє життя. Я сам винен.»

Він опустив голову на стіл, щоденник та газета розсипалися поруч. Олександр ридав, але це були сльози не лише від втрат, а й від усвідомлення своєї власної ницості та фатальної помилки, яку він не зможе виправити. Його світ остаточно розвалився.