Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 34

Від Буревія (продовження)

— Бур, не треба! Це пастка! Він тут. Він чекав на вас.

Ми зі Стрибою переглянулись. Мій друг зітнув плечима, мовляв, а що я казав.

— Як ми діємо? — шепнув я.

— Йдемо разом. Але не спіши.

Ми зробили крок уперед. Повітря прийняло нас м'яко, піддатливо. Це було щось запаморочливе — іти над блакитно-сірим проваллям. Здавалось, що у будь-який момент ця невидима гравітація може просто тебе впустити. І ти будеш падати цілу вічність.

— Послухай, якщо ти вдариш рукою по палиці... Або вдариш її до землі — не важливо — то краї палиці засвітяться. Ця супер зброя, котру я ще не допрацював трошки, допоможе тобі у битві із тінями, — швидко протарабанив мені Стриба, поки ми рухались вперед.

— Бур, не треба, — я почув як Самса благає нас не йти.

— Зрозумів.

— І шукайте дім. Коли будеш вибиратись звідси — сфокусуйся на тому, що хочеш побачити. Інакше не виберешся і воно зітре свою свідомість. Це найгірше що...

— Зачекай, що ти сказав??

Зненацька все змінилось. Я відчув це. Самса була уже поруч — я добре бачив її. Розпатлане волосся. Перелякане лице. Вона дивним чином висіла у повітрі, обхопивши себе руками, немов хотіла захиститись. Хтозна, що вона тут пережила?

А просто за нею стояв Войд. Я побачив його тіло, а потім і голову. Це тому що, коли чорна діра переміщалась на фоні темної стіни, то вона викривляла зображення. Це важко пояснити — все це було за межами повсякденного досвіду.

Немов чорна діра у відкритому космосі, наближається до тебе гибель твоя. Проте скільки життів ти маєш?

Я здригнувся — це промовив якийсь невідомий голос у моїй голові. Що за чорт? І чому Стриба сказав “коли будеш вибиратися звідси”?

Дивне гудіння наближалось. Загадкова вібрація. І у цю мить я зрозумів, чому —  голова Войда стала значно більшою. Вона росла! Поки Войд наближався до нас.

— Радий бачити тебе, Буревій. І вас, незнайомець, — Войд плавно обігнув Самсу, а вона не ворухнулась, наче її скувало щось невидиме. — Назвіться.

— Хто я? — вказав на себе Стриба. — Мене звати Містер Тобі Срака. Це старе японське прізвище.

— Щось мені підказує, що це неправда, — двометровий Войд піднявся ще навіть трошки вище, щоб височіти над нами, як справжній господар цього місця.

Або ж... його зріст також збільшився? Я виставив вперед свою палицю. Як я уже ненавидів цю кляту чорну сутність, чорти б її взяли!

— Віддай нам Самсу. І вали собі, — гаркнув я.

Його чорна діра росла...

— Я не віддам вам ні Самсу, ні вас самих, — відповів Войд.

— Тоді знай хто я. Стрибог. Бог Вітру, — крикнув Стриба і кинувся до Войда.

У якусь мить його палиця засяяла. Точніше, запалали кінці кия. Немов світильники. Стриба наніс удар по тілу Войда, залишаючись вогняний слід у повітрі. І щось затріщало та заіскрилось. Проте іскри ці були чорними...

Не чекаючи на результат поєдинку, я кинувся до Самси. І побачив, що вона також може рухатись. Жінку немов хтось розморозив, і вона, виставивши вперед руки, кволо ступила до мене. Потім ще крок і ще. Провалля під нами виглядало так страхітливо...

Моя рука торкнулась її. Це була прекрасна мить. Я схопив її за долоню, і краєм ока глянув на Войда і Стрибу. Бог вітру пурхав довкола чорної дірки, що стала уже розміром на пів його зросту. Його бій нагадував смертельний ритуальний танець. Його вогняна палиця раз за разом вражала тіло Войда, і воно розпадалось на імлисті згустки якоїсь чорної матерії.

— Пішли. Тікаємо звідси, — промовив я до Самси.

— А як же він? — вона кивнула на Стрибога.

— Він про себе подбає. А нам треба поспішати.

І вона послухалась. Зависаючи у м’якому повітрі, ми попрямували назад до чорного заслону. Швидше Бур, швидше! Я встиг побачити, як чорна діра почала засмоктувати Стрибу. У Войда практично не залишилось тіла — воно було пошматоване. Зате його голова-чорна-діра стала величезною. І її гравітація виросла. Навіть мені здалось, що я відчув, як вона тягне мене убік. А Стриба... він уже не мав шансу вирватись. Його тіло почало страхітливо деформуватись. Руки, ноги — витягнулись і викрутились, огинаючи чорну діру по орбіті.

Це було жахливе видовище, і Самса скрикнула — схоже, вона також це побачила.

— А ти не пальцем роблений! — гукнув Стриба і зареготав. — Але трошки заслабонький.

— Що ти верзеш? Тобі кінець! Ми поглинемо всіх ваших богів, як космічний попіл, — прогуділа чорна діра.

Стриба все знав. Він знав, що повинен пожертвувати собою, прийшовши у лігво Войда. Інакших варіантів не було. І він вірив, що це того вартувало? У цю мить я відчув до нього величезну симпатію.

— Стій, Бур, невже ми його покинемо? — злякано прошепотіла на бігу Самса.

— Таким був план. Нічого не вдіяти.

Хіба не так? Я мусів прийняти саме цю версію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍