Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 33

Від Буревія

У світі є певні речі, які ти не можеш описати. Тому що вони виходять за межі повсякденного досвіду. І зрештою, ти навіть не хотів би пояснювати їх. Тому що перебування поруч із ними убиває не лише твій звичний світ, але й тебе самого.

— Бур, ти тут?

— Так. Тут.

— Іди за моїм голосом. Чітко за ним. І сфокусуйся. Не хочу тебе лякати... Але ми на чужій території. Сам знаєш, що може статися.

— Ти не здивував мене.

— Просто ми одна команда, і розуміємо одне одного, — захихотів Стриба десь попереду.

Як він міг підтримувати хороший настрій за таких обставин? Ми перебували у цілковитій пітьмі. У повсякденному житті таку не зустрінеш. Темрява хоч в око стрель. Проте під ногами була якась тверда поверхня, і я міг ступати по ній крок за кроком. Куди? У невизначеному напрямку. У руці я стискав палицю — свою єдину зброю, на яку, зрештою, не покладав великих надій.

— Ми всередині Войда? — запитав я.

— Схоже, що так. Послухай, мені потрібно сказати тобі декілька важливих речей. Тим більше, що час у нас є.

— Добре, домовились.

Я обережно слідував за його голосом. І раптом щось блиснуло. Наче зірка у темному космосі. Потім — ще одна, але уже у іншому місці. Мені це здалося?

— Слухай, все, що оточує нас — є великою таємницею. Це перше правило. Друге правило: ми повинні спробувати пізнати цю таємницю, навіть не сподіваючись на успіх. І третє: ти є частиною цієї таємниці.

— Гаразд.

Скільки ми уже тут? Зненацька, я втямив, що не відчуваю часу. Як давно ми опинились у темряві?

— Ти повинен слухати жінку. Вона пов'язана із найвищим знанням. Жінка — це хаос, міфос і весь космос разом узяті… Не знаю, як тобі пояснити, але ж ти розумієш?

— Так. Мабуть.

— Ми стоїмо на порозі великих змін, коли Логос більше не здатен утримувати панування. Його велична архітектура падає під натиском Хаосу. Він став занадто примітивним для нової епохи — часів, коли все виходить на квантові швидкості. Героїчний міф поступиться містичному міфу! Діурну зміниться на ноктюрну.

Це був голос Стриби. Я це знав. Але уже почав сумніватись. У тому, чий це голос. У тому, що таке взагалі — голос. У тому — що тут присутній якийсь я, здатний почути голос чи будь-який звук.

— Стриба?

— Що?

— Мені здається... — я безпорадно хапнув ротом повітря і простягнув руку вперед, сподіваючись торкнутись хоч чогось. — Я втрачаю свідомість.

— Сфокусуйся!

Паніка. Відчай. Страх.

— Я... я не відчуваю часу... Не відчуваю простору.

— Я знаю. Тримайся за мій голос. Думаю, ми уже близько.

— Думаєш?

— Так, так... Слухай, я тобі на всякий випадок розкажу нашу гіпотезу. Це дуже важливо. Войду не завжди вдається поглинути цивілізації. Деякі із них рятуються. Або не так: якась одна точно врятувалась.

— Що?

Мені ставало все важче слідувати за ним. Почало здаватись, що голос Стриби звучить звідусюди.

— Войд програвав. Є живі істоти, котрі рятувались від великої пітьми. І саме тому він так приглядається до людей. До вас із Самсою. Він не розуміє, чому так сталося і не хоче знову помилитись.

— Але... Якщо хтось рятувався, чому ми не знаємо про них? Чому не бачимо у Всесвіті інших розумних істот?

— А це уже інша історія, Бур. Не все одразу.

І раптом темрява розірвалась. Розступилась, наче дерева на узліссі. Я замружився від несподіванки. В одну мить все повернуло собі значення: зір, час, простір. Але моя нога ступила у прірву.  Я не встигав нічого зробити, і шлунок мій підскочив аж до горла. Та я не впав. Ступня плавно увійшла у блакитний простір і завмерла.

— Спокійно Бур. Ми на місці, — підхопив мене за лікоть Стриба. Він також стояв поруч і усміхався. — Дивовижно, правда?

Я поглянув униз — піді мною була безмежність схожа на небеса. Із блакитним відтінком, але сіріша. Я підвів голову — вгорі було те саме. Проте попереду горизонт закривала безкінечна чорна стіна, котрі не було видно кінця. Я озирнувся і зрозумів, що ми вийшли із такого самого непроникного заслону. У природі такого не буває — такого різкого переходу між чорнотою і світлом. Завжди є сіра зона, тінь. Але тут її не було. Як і джерела світла.

— Самса, — Стриба вказав вперед.

Я поглянув і побачив, що на фоні стіни дійсно є щось інше.

— Буревій! — крикнула Самса, і я розгледів її.

Просто посеред повітря, над безкінечним проваллям висіла Самса. Між нами було з два десятки метрів відстані. Я витягнув другу ногу із пітьми і також помістив її у повітря. Вона зафіксувалась на тому самому рівні, що й перша. Гаразд, отже я міг би піти до неї?

— Самса, ми прийшли за тобою. Ми тебе врятуємо, — гукнув я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍