Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

— Ви лідні?

— Рідні? Ні. Тім і Віт — брати. А я із сусіднього будинку. Ось того, — вона вказала рукою на багатоповерхівку. — Там були солдати і я... встигла втекти сюди. А батьки мої я не знаю де. Було багато вибухів. Я боюсь тепер іти їх шукати.

— А наших забрали... — сказав раптом малий Віт і заплакав. — Чого ми не пішли з ними?

— Тихо, Віт! Ми не могли йти. Ти що не розумієш, що би з нами зробили? — гримнув на нього старший брат.

— Злобили би те шаме, що зі мною, — пробурмотів я, і хлопчик раптом перестав плакати.

— А де ваше око? — запитав він.

— Я його загубив, поки мене били. Вони били мене так, що подумали, що я помел. І пішли.

— Солдати? — уточнила дівчинка.

— Шолдати, — кивнув я.

Всі замовкли. Я знав, про що вони думають: що робити далі? Куди йти? Як вибратись звідси і чи взагалі є куди вибиратись? Можливо, тепер всюди панують російські війська? У них не було ні зв'язку, ні інформації про те, яка ситуація.

Натомість, я думав про інше: як мені померти? Я прагнув гибелі, як спасіння. Як там було у мультфільмі? “І вранці ті, хто з вас залишаться живими, позаздрять мертвим”. Я щиро заздрив тим, кому уже було байдуже на цей світ, тим, хто нерухомо лежав на землі.

Легкої смерті тобі, мій друже.

Зненацька, я вловив у поглядах дітей надію і з жахом зрозумів, що вони надіються на цей живий труп, що стояв перед ними!