Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 32

Від Захара

Легкої смерті тобі, мій друже. Легкої смерті. Колись я чув пісню із такими рядками. Ніколи не замислювався, що це взагалі може означати. І звучало воно якось недоумкувато. Проте зараз... Зараз я нарешті второпав, що це було найкращим побажанням у світі...

Я розплющив одне око, тому що іншого не було. Після цього я викашляв трохи зубів та крові. І вдихнув. Повітря обпекло легені холодом. У грудях забилось серце. Мені  здалося, що воно не билось до того, чи так і було? Тому що, взагалі-то, якого біса я живий?

Одним оком я побачив небо над собою. Сіре і давно втрачене. Таке небо було нічим не краще від холодного бетону піді мною. Я почав підніматись і жалісливо заскавчав — мої пальці на руках були зламані і розтрощені.

Спершись на лікті, я все ж таки підвівся і роззирнувся. Я був там, де мене убили російські виродки — десь серед міста Буча. Я був там, де мене покинула Калі. Чи повернеться вона за мною?

Весь мій новий одяг був у засохлій крові. Свіжих ран я не бачив, проте... сказати, що мене все боліло, це не сказати нічого. Моє тіло було чимось середнім між напівживим і давно померлим. Я спробував торкнутись своїми поламаними пальцями обличчя, і не справився. Цікаво, як я виглядаю? Де моє око? Що там замість нього? Велика дірка?

Якщо я тепер безсмертний, то на дідька мені взагалі таке безсмертя?

— Шука, Калі, яка ж ти шука! — пробелькотів я беззубим ротом.

Даремно я лаявся на богиню. Єдиний, хто мене міг зараз врятувати, це була якраз вона. І якби вона зараз з'явилась, така розкішна і як завжди красива, на цій розбитій вулиці, то я би припав до її ніг, благаючи милосердя.

— Захал, тлеба йти, — промовив я сам до себе і якимось чудом звівся на ноги.

Я водив головою зі сторони в сторону, намагаючись побачити якомога більше своїм єдиним оком. Той самий пейзаж. Десь диміли будинки, долинали вибухи. Жодної живої душі. Але трупи лежали на своїх місцях. Я пошкандибав уперед.

— Життя це лух, — промовив я і спинився біло одного із тіл.

Він лежав долілиць. Голова була прострілена. Руки — за спиною. Очевидно, що його поклали на коліна і застрілили ззаду. Класика, бляха…

— Гей! Ти йдеш чи ні? — звернувся я до мертвого. — Життя це лух, ти шо не в кулші? Давай, шклади мені компанію.

Жодної відповіді.

— Вше яшно. Ну, бувай… Спочивай з милом…

Я пошкандибав далі, крутячи головою, мов навіжений, склавши перед себе побиті руки, наче у молитві. Через хвилину я покинув подвір'я будинку і опинився на одній з вулиць. На протилежному кінці мигцем побачив собаку.

— Не тлеба йти до мене. Не тлеба їшти мої луки. Знаю, що вони, як кішточки у м'яшному, але не тлеба.

Собака швидко зник. Він, мабуть, сам був переляканий, а, може, й поранений. Дідько, ці виродки не щадили нічого — ні людей, ні природу. Скільки тварин ще  постраждає від цієї війни? І для чого взагалі люди хочуть убивати та нищити інших?

Напевно, це зі злоби. Тому що у них в країні їм живеться жахливо. Вони живуть як у болоті, без надії і свободи. Лише такий варіант логічний для мене — вони хочуть убивати, грабувати зі злості.

— Лошія... блядшька країна, — прогарчав я, кульгаючи все далі і далі.

І раптом я щось побачив. Якийсь рух біля будинку через дорогу. Я завмер і насторожився. Якщо тут десь є солдати, треба щоб вони мене застрелили. А то у них не вийшло із першого разу. Та й із другого також не вийшло.

— Гей! Є тут хтось? — гукнув я і почовгав по асфальту. — Лаз, два, тли... Лаз, два, тли.

Опинившись на тротуарі, я знову придивився та прислухався.

— Ей, ти куди? — прошипів хтось за будинком і назустріч мені вийшла... маленька дівчинка.

Ну, як маленька — на вигляд їй було років десять. Вона махнула мені рукою, мовляв, ходи сюди. Я ще раз озирнувся по боках — не вистачало б ще, щоб я привів солдатів до цієї дитини. Але поблизу не було нікого видно, і я рушив за покликом незнайомки.

На ходу я штовхнув хвіртку плечем, і опинився на подвір'ї приватного будинку. Дівчинка поманила мене за поворот дому. Там стояло ще двоє хлопчиків — один менший, другий — старший трохи від дівчинки.

— О, Господи... — прошепотів маленький, поглянувши мені у лице.

Я інстинктивно спробував сховати свою скалічену половину обличчя і повернувся до них боком.

— Для чого ти привела його сюди? — сердито гримнув на дівчинку старший хлопчик.

— Бо це людина! І він не солдат! — відрізала вона йому.

— Вше галазд, я залаз піду геть... — я ступив крок назад, але дівчинка жестом мене спинила.

— Не треба. Вас там уб'ють. Ви поранений.

— Мене уже... Ну, добле... А ви тут шамі?

Діти закивали і стиснули губи. Я зрозумів, що всі вони втратили родини. Або ж загубились...

— Мене звати Захал... А ваш?

— Уляна. А це Тім і Віт, — відповіла дівчинка.

— Тимофій, — уточнив старший і вказав на малого. — А це Віталік. Ми просто скоротили...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍