Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

— Що будемо робити? — запитав я у бога.

Якийсь час він вдивлявся у непроглядну пітьму. Потім відповів:

— Ти щось говорив про зброю? Зараз дам.

Він обігнув автомобіль і відкрив багажник. Звідти Стриба дістав дві палиці. Прості дерев’яні дуже довгі палиці. Вони були гарно обшліфовані. Я з підозрою глянув на нього.

— Це зброя?

— Ну, я ще не допрацював цю модель. Але ж з автомата ти не будеш стріляти цих гумових хлопців? Бери.

Я взяв одну палицю, і Стриба закрив багажник. Ми обоє поглянули назад — воїни наближались. Вони утворили цілу стіну із безликих солдатів. Я зустрівся поглядом зі Стрибою. В його очах не було страху — там світились вогники якогось веселого запалу. Немов на нього чекала цікава гра. Чи весела розвага із дрібкою ризику.

— Йдемо у ту дірку, — виголосив він.

— Точно? Вона не виглядає симпатично.

— Є інформація, що Самса там. Ну, і засідка там — а ми ж знаємо, що цього не уникнути.

— Інформація? Звідки ти отримав інформацію, поки ми втікали від цих нападників?

Поки велася розмова, ми підійшли до пітьми. Я відчув холод, що линув від неї.

— Ну, Йосип Петрович! Із інформаційного поля, звідки ж іще? А ти ще не чув голосів у голові?

Слово твоє — закон. Тому ретельно підбирай слова.

— Я не знаю... Можливо... — невпевнено відповів я.

Хіба можна напевне сказати, коли голос у твоїй голові — це не твій власний голос?

— Ти прислухайся. Скоро це може бути єдине, що залишиться у тебе.

І він перший ступив у пітьму.