Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 31

Від Буревія (продовження)

 

— Ні. Не повинно бути. Якщо й є якийсь зрадник — то це було би мега тупо. Розумієш, ми просто різні форми матерії. Як може вода домовлятись про щось із вогнем? Вони не здатні співіснувати. Тому тут вигоду ніхто не в змозі отримати.

Ми подякували і забрали пакети із нашим замовленням. Всі мої думки миттєво перемістились у голодний шлунок, і лише запашна їжа (а вони таки пахла як справжня!) зараз турбувала мене.

— Ідемо у автомобіль. Там поїмо, — махнув рукою Стриба.

Ми вийшли назовні та швидко здолали відстань до машини. Опинившись всередині, я одразу взявся за справу. Наминав їжу, аж за вухами лящало, і не ставив зайвих питань. Стриба ж просто взяв каву, зробив ковток, а після цього дістав велику сигару і прикурив її, попередньо відчинивши вікно.

— Кайф! Оце життя, я розумію. Подорожуємо собі із другом серед гір, їмо смачну їжу, куримо сигари, — задоволено протягнув він, випускаючи клуби диму.

Через якийсь час я впорався із величезним бургером, запив його трохи кавою, і взявся за нагетси.

— Трясця, ми забули взяти соус, — зауважив я.

— Нам забули запропонувати! — Стриба повернувся до закладу і тицьнув пальцем. — Погана ілюзія! Погана!

— Ти кажеш, тепер Войд захоче використати Самсу. Щоб приманити нас?

— Так. Ми повинні піти за нею, у нас нема вибору. А він влаштує нам засідку — у нього також нема вибору. Така патова ситуація.

— То що будемо робити?

— Я ж сказав — підемо визволяти Самсу.

— Добре, а де вона? Ми хоч знаємо?

— Там, де пітьма.

— Готель Рубікон?

— Та ні, — усміхнувся Стриба, допиваючи каву. — Рубікон, то зовсім інша історія. Пізніше, я тобі розкажу про нього.

— Ти уже це обіцяв. Чому не зараз? — запитав я, доїдаючи нагетси.

— Зараз? Ну, може й зараз...

Раптом я завмер, тому що погляд мій упав на дзеркало заднього бачення. А у ньому відображався солдат-тінь.

— Воно тут, — прошепотів я. — Стоїть позаду машини.

У цю ж мить у відчинене вікно водія запхнувся інший солдат без обличчя. Стриба блискавично схопив його за руки, а потім перейшов на шию. За долі секунди бог відірвав голову солдатові і той упав. На цей раз воїн виглядав ще більш матеріально — він уже практично не просвічувався і мав чіткі обриси. Я нарешті зрозумів, кого вони мені нагадують — фехтувальників на Олімпійських іграх із такими забралами на обличчі. Лише не білі, а сірувато чорні.

— Валимо! — Стриба похапцем закрутив вікно і завів машину.

На автомобіль накинулось ще з десяток солдатів. І звідки вони з біса взялись?! Ще хвилину тому на зупинці було порожньо і спокійно. А зараз... Поки Стриба як навіжений чавив темних виродків, я оглянувся і побачив, що вони лізли звідусюди: із лісу, виповзали звідкись ззаду через дорогу і навіть із приміщення Макдональдса почали виходити.

— Вони повсюди, — напружився я.

— Я знаю. Войд прорвав наш образ і почав пхати їх.

— У тебе є якась зброя?

Стриба крутнув кермо, зробив маневр, щоб не втрапити у саму гущу нападників і нарешті вискочив на трассу. Я почув, як хтось із солдатів простогнав щось. Здається, це було слово “Стій”. Вони навчились говорити?

— Пристебнись. Зараз будемо гнати, — вигукнув водій.

— Зброя є? — повторив я запитання, але Стриба натиснув на газ.

Тіньові солдати не залишали ні кров, ні нутрощі — вони просто ламались і розпадались на шматки, що танули у повітрі, наче сірий, огидний туман. Клята нечисть!

Ми мчали дорогою, що огинала величезну гору, а із лісу нам назустріч вибігали все нові і нові нападники. Як дурні курки, вони кидались на автомобіль і гинули.

— Ще не бачив таких скажених пішоходів, — хмикнув Стриба, вправно керуючи машиною.

Проте солдатів ставало все більше. Вони падали під колеса, намагаючись спинити нас, стрибали на лобове скло. Дзеркала заднього бачення уже давно були відламані сірими нападниками, а на нашому транспорті залишались вм'ятини від ударів. Від чергового удару, лобове скло таки тріснуло.

— Моя ластівочка довго не витримає, — пробубнів собі під ніс Стриба.

І раптом ми вилетіли на величезне перехрестя. Неймовірно, як воно взагалі могло тут опинитись. Тут сполучались одразу декілька доріг і всі вони, окрім нашої, були у чотири смуги. Але не це було тут найнесподіванішим...

— Чорт би тебе забрав... — прошепотів я.

Стриба ударив по гальмах і авто заверещало.

Просто посеред перехрестя у просторі зяяла чорна дірка. Вона мала обривисті краї, що тріщинами вгризались у звичайний світ. Вона була немов ущелина, але не у землі, а прямо перед нами. Цілковито темна, моторошна і нерухома.

Стриба встигнув спинити машину за декілька метрів від цього утворення і, не промовивши ні слова, повільно вийшов назовні. Я також вийшов і обернувся — неквапливою ходою за нами по дорозі слідували солдати-тіні. Немов знали, що нам нікуди тікати і жертва уже у них в руках. Але ж ми дамо бій, правда Стриба?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍