Тарас Орлик - Данило Галицький

з людськими обличчями, ніби на Русі проживали язичники, які не знають хреста. І все ж таки люди тут були дуже побожні, постійно хрестилися і передні кути їхніх хат займали ікони. Дивувала велика кількість дерев’яного посуду замість глиняного або скляного, до якого звикла Марійона на батьківщині. З дерева, втім, вирізували майже всі предмети побуту. Навіть у розкішних, за тутешніми мірками, хоромах князя було не так вже й багато кованих або ліплених виробів.

Вирушаючи в далекі краї, Марійона побоювалася, що побачить тут нескінченне пияцтво, бруд, дикість, безбожництво, але невдовзі переконалася, що чутки про Русь анітрохи не відповідають дійсності. Їй пояснили, що занепад моралі відбувся лише на землях, захоплених Ордою. Там запозичують варварські звичаї, валяються в багнюці разом зі свинями, виспівують хором частівки-матюки, відмовляються від щоденного миття і носять завошивлений одяг доти, поки він не розвалюється, зотліваючи просто на тілах.

– Самі нечисті, і погань навколо себе плодять, – сказав Марійоні Вишгородський, з яким вона спілкувалася для того, щоб краще освоїти руську мову. – Але ж недавно ще були такі ж, як ми. Проте тепер усе змінилося. Навіть говір на сході іншим стає. Слова тартарські, як бур’яни, проростають.

Вишгородський міг годинами міркувати про різні цікаві речі, але він був постійно зайнятий, супроводжуючи князя в роз’їздах. Найближчими знайомими нової княгині стали каліка Никодим і його вірна супутниця Степанида. Люди вони були прості, незнатні й небагаті, проте Марійона не могла не позаздрити їхнім стосункам. Німота Никодима не заважала цим двом спілкуватися. Вони розуміли одне одного без слів. До того ж Степанида була навчена грамоти й досить жваво переписувала начисто ті каракулі, які її товаришок виводив безпальчими руками.

– Що сталося з тобою? – запитала Марійона, заглянувши за звичаєм у бібліотеку.

Никодим подивився на Степаниду, а та відповіла:

– Бояри постаралися. Колишню княгиню отруїли і чоловіка твого згубити хотіли. Никодим вивів їх на чисту воду, ось вони і помстилися.

– Їх стратили?

– Не всіх.

– Даремно, – сказала Марійона, яка добре пам’ятала, як її батько розправлявся з вельможами, що влаштовували змови. – Ті, хто поруч із троном, більш небезпечні, ніж далекі вороги. У них завжди кинджал за пазухою напоготові.

Никодим кивнув, уважно дивлячись на неї.

– У цьому ми з тобою згідні, – сказала Степанида, – та ось чоловік твій при своїй думці залишається. Спробуй переконати його. Занадто він боярам довіряє, а ті знову по кутках перешіптуються, немов таргани. Тільки б нового лиха не сталося.

Марійона стенула плечима:

– Та хіба Данило мене послухає? Він мене на ради не бере, поруч із собою не садовить.

Степанида сплеснула руками:

– Та хто ж із чоловіком прилюдно про справи говорить? Ти ночі дочекайся, а тоді в темряві й тиші потрібні слова на вушко шепочи. Так воно чутніше буде.

Марійона відчула, як червоніє. Не розповідати ж сторонній бабі про свою біду! Уночі, на вушко!.. Це звучало як насмішка. Княгиня вже й забула, коли Данило її торкався востаннє. Якось вона перехопила його гидливий погляд і зрозуміла, у чому річ. Йому не подобалося, що вона плямиста. Кляте ластовиння!

– Займайтеся тут, – буркнула Марійона, збираючись покинути бібліотеку. – Справи в мене.

– Стривай. – Степанида потягнулася, щоб утримати її, але вчасно відсмикнула руку. – Щось тебе непокоїть, чи не так? Ти скажи, легше стане. – Вона моргнула Никодиму, показуючи на двері. – Тобі ж, мабуть, і поговорити ні з ким щиро. Одна як перст. Пощо не взяла із собою рідних або служниць колишніх? Зі своїми-то легше буде.

Марійона, звичайно, думала про це. Але їй не хотілося виносити сміття з хати, як це називалося на Русі. Хто-небудь обов’язково помітить, що чоловік цурається Марійони. Чутки дійдуть до батька, він розгнівається, відкличе дочку додому, а з Данилом посвариться назавжди. Цього Марійоні зовсім не хотілося. Вона не уявляла подальшого життя без Данила. Його холодність розпалила в ній такий вогонь, що ніколи не загасити.

– Скажи, Степанидо, – почала литовка з несподіваною рішучістю, – чи знаєш ти засіб, щоб цятки з тіла прибрати?

– Які цятки, княгине?

– Забула, як називаються… Віснянки? Вішанки?

– А! – Степанида розреготалася. – Веснянки!

– Не смій сміятися, не смій! – Марійона потрясла в повітрі маленьким білим кулаком. – Я пані твоя!

– Не буду, не буду. Пробач, княгине, дурепу. – Степанида стала такою серйозною, немов почула про невиліковну хворобу. – Так тобі веснянки дошкуляють? Не журися, ми їх за одну ніч виведемо.

– Що? Ти жартуєш?

– Глянь на мене. Хіба схоже, щоб я жартувала?

Марійона похмуро глянула на Степаниду. Недовірливо уточнила:

– Ніч? Одна?

– Так, але на темний місяць. До нього ти повинна мазь виготовити…

Оглянувшись, Степанида приклала руку до вуха княгині і щось швидко зашепотіла.

– Смо… смородина? – перепитувала Марійона. – Кріп?.. Хрін?.. Який він?

Не витримавши, Степанида пирснула, але швидко опанувала себе і продовжила розповідати рецепт чарівної мазі. Під кінець вона перейшла на такий тихий шепіт, що якби хтось захотів підслуховувати, то до нього долинули б лише окремі слова – догола… сметана… чорна кішка… опівночі… – та така інша нісенітниця.

Дослухавши, Марійона із сумнівом покрутила головою.

– Ну, не знаю… А якщо вона не захоче?

– Хто не захоче? – не зрозуміла Степанида.

– Кішка.

– Сметану?

Зрештою сумніви Марійони були розвіяні. Настав час тривожних очікувань. Місяць щербнув так повільно, що хотілося полетіти до нього й відкусити зайве. Часом Марійона відчувала себе відьмою, яка готується до якогось чаклунського обряду. Але це її не зупиняло. Найстрашніше для неї було б виявити, що все зосталося як і раніше. Вона позбулася б веснянок разом зі шкірою, якби це допомогло їй звабити Данила.

Як це часто трапляється, усе виявилося простіше, ніж малювала уява. Настала і закінчилася найчорніша ніч місяця. Марійона задрімала лише під ранок, прокинулася з першими променями сонця і довго лежала, не наважуючись підняти ковдру. Нарешті вона зробила це, сіла, оглянула себе і знову впала на подушку. Серце її билося так сильно, що тряслися груди.

Веснянки стали такими блідими, що їх було майже не видно! Залишилося якимось чином показати це чоловікові.

Заманити Данила в спальню виявилося важче, ніж відбілити шкіру, але всі докладені зусилля були варті того. Після цього все змінилося. Марійона стала по-справжньому щасливою, а до Данила немов повернулася молодість. Він сказав їй, що хоче від неї дитину, і вона намагалася щосили. Він теж. І, захоплені своїм коханням, вони забули, що світ влаштований так, що кожному щастю настає край. Як правило, це відбувається раптово, коли ніхто не очікує біди. Долі подобається заскочувати людей зненацька.

* * *

Ханський посол поводився нахабно, дивився зухвало,