Тарас Орлик - Данило Галицький

їх важкі лицарі на могутніх конях, накритих однаковими чорно-червоними покривалами. Вони супроводили гостей до Будайського замку, всередині якого містився не тільки палац, а й невелике місто з червоними черепичними дахами, храмами, вузькими вуличками і ринковою площею.

– Облогу сподівається витримати Бела, – прошепотів Данило синові. – Але не дуже, раз доньку за тебе віддати квапиться. – Породичатися хоче.

Лев покосився на споруджувані кам’яні стіни, що дуже відрізнялися від земляних валів із тинами, і сказав:

– Я про таке ж місто мрію, батьку. Ось велика сила!

– Буде в тебе місто, сину. Найкраще у всій Європі. Твоїм ім’ям назвемо.

Лев усміхнувся, але тут же насупився.

– Це ти говориш, щоб я одружуватися не відмовився.

– Несправедливі слова твої. Місто побудуємо. Але й одружитися треба. Цей союз нас підсилить дворазово. Бери приклад з Анни, сестри своєї. Пішла за Андрія Суздальського не з любові великої. Русь того потребує. Вона зараз вся в наших володіннях уміщується. Ми зберегти її зобов’язані.

Лев скривився досадливо, але промовчав. Це означало, що він уже погодився, хоч і бурчить. Данило непомітно перевів подих. Він до останньої хвилини не знав, як поведеться норовливий син. А раптом поверне коня і галопом додому? Тепер стало зрозуміло: не підведе. Дуже вчасно місто йому було обіцяне. І тут, в Будаї, Лев міг на власні очі побачити обриси своєї мрії.

Всюди метушилися працівники, прибираючи сміття, мостячи дороги, копаючи рови. Вежі піднеслися так високо, що дружинники, задираючи голови, губили шоломи.

Палац був обнесений другою стіною з відкидним мостом і масивними воротами. За ними гостей зустріли придворні Бели. Був урочистий прийом, потім бенкет, під час якого Лева посадили з манірною, худорлявою Констанцією. Поки обом підливали вина і пригощали гострими стравами, що розігрівали кров, король поговорив із Данилом про здоров’я і погоду, а потім запитав прямо:

– Зізнавайся, Даниле, помсту готуєш?

Очі його запитливо вп’ялися в гостя.

– За що мені тобі мстити? – Данило стенув плечима, не перестаючи сьорбати з кубка. – За те, що на землі мої зазіхав? Так то давня справа, брате. Навіщо б я стільки років чекав?

– Кажуть, у тебе з Батиєм таємна змова. Що ворожнечу ви вдаєте тільки, а насправді…

Не доказавши, Бела жадібно осушив свій келих.

Данило відшукав поглядом сина і попросив:

– Підведись, сину.

Дивуючись, Лев піднявся з крісла. Французький камзол із найтоншого блакитного оксамиту облягав його стан, на горлі і зап’ястях пінилися батистові мережива.

Данило показав на нього:

– Ось тобі застава моєї дружби, Бело. А твоя застава поруч сидить. Якщо дітей одружимо, то хіба здійматимемо зброю один проти одного?

– Ніколи! – вигукнув угорський король. – Клянуся!

Зазвичай він добре говорив по-руськи, але від хвилювання став сильно перекручувати слова, роблячи їх майже нерозбірливими. Проте князь Данило його чудово зрозумів.

– І я клянусь, – голосно промовив він. – Глянь, як багато свідків наших добрих намірів. Невже ми захочемо здобути славу шахраїв?

Він простягнув руку, яку король Бела тут же обхопив обома долонями. Так було укладено цей взаємовигідний союз – політичний і сімейний. Ті, що сиділи за столом, вітали рукостискання двох володарів гучними криками і передзвоном чарок. Угорія і Русь, нарешті, покінчили з багатовіковою ворожнечею.

– Чи задоволений ти, батьку? – запитав Лев тієї ночі, коли, втомлені від пиятики, вони усамітнилися у своїх покоях.

– Я пишаюся тобою, мій сину, – сказав Данило з почуттям.

– Спасибі на доброму слові. Але оцет від похвали солодший не стає.

– Скоро і мені оцту сьорбнути доведеться.

– Як? – здивувався Лев. – Ти теж, батьку?

– Одружуся, – підтвердив Данило. – Угорщини замало буде. Хочу підтримкою Литовії заручитися.

Відразу після вінчання Лева і Констанції Данило прибув із візитом до литовського князя Міндовга, щоб просити руки його племінниці, Марійони. Зустріч відбулася в замку біля річки Латава у присутності братів Марійони. Щоб справити враження, галицький правитель з’явився до них у всій пишноті: з кінними і пішими дружинами, прапорами і трубачами. Міндовгу треба затямити, що союзу з ним шукає не якийсь дрібний удільний князьок, а справжній король Русі.

Військо Данила вражало. Ратники дотримувалися строю, тримали списи під однаковим кутом, їхні начищені шоломи і лати виблискували на сонці, різнобарвні щити служили не тільки для захисту, але також як знаки розрізнення. Попереду їхав Данило, незважаючи на роки, виглядав молодецьки: каптан із золотими застібками, гарні чоботи, висока шапка, облямована соболиним хутром. У такому вигляді постав він перед юною Марійоною і домігся її прихильності, виявленої аж ніяк не тільки ради державних інтересів.

Правду кажучи, Данила вона теж не залишила байдужим. Ніколи раніше не бачив він у дівчат такого білого волосся, під яким заманливо і хвилююче рожевіла шкіра. Вії та брови Марійона зафарбовувала тушшю, але можна було не сумніватися, що вони в неї теж солом’яно-білі. Як і все інше.

Весілля відгуляли через місяць, коли Міндовг із братом Товтівілом і племінницею приїхали в Галич з візитом у відповідь. Під час застілля Данило все уявляв, як побачить уночі молоду дружину в усій її голій пишноті. Коли ж це сталося, він ледь зумів приховати гримасу розчарування. Марійона була не тільки білява, але і веснянкувата – від ніг до шиї. Плечі, спина, груди, стегна – усе було немов посипано крихтами житнього хліба.

Побачивши, як погасли азартні вогники в очах чоловіка, Марійона спробувала виправити становище, демонструючи всякі штучки, яким навчили її спеціально найняті баядерки. Цим вона зіпсувала все остаточно. Данило недолюблював жінок, досвідчених у коханні. Йому подобалися дівиці цнотливі, боязкі, сором’язливі. Друга дружина виявилася цілковитою протилежністю такому образу.

Отримавши своє, він сухо попрощався і залишив спільну опочивальню.

На ранок Марійона з тривогою заглядала в обличчя чоловіка, позбавлене будь-якого виразу. Він поснідав з нею сиром, попив молока і поїхав у своїх справах. Нових спільних сніданків не було. Ночей теж. Марійона написала відчайдушного листа батькові, благаючи забрати її з Русі, проте не надіслала його. Вона встигла покохати Данила так, як не любила ніколи і нікого раніше. Його відчуженість розривала їй серце. Вона не розуміла причини такого холодного ставлення. Чим вона не догодила своєму чоловікові, своєму пану? Чому він більше не дивиться на неї з колишнім захопленням? Як міг він відкинути її витончені ласки?

Відповідей на ці запитання не було. Марнуючи час, литовська принцеса годинами бродила по двору і кімнатах, вишивала або просто спостерігала за цими дивними руськими, багато звичаїв яких були їй вдивовижу.

У всіх будівлях, у княжому палаці вікна були невеликі, а двері низькі. Віконниці, лиштви та схили дахів прикрашали різьблені зображення сонця, квітів і дивовижних птахів