Юрій Павлович Винничук - Лютеція

оговтався. Останнє, що я встиг помітити, це випростані руки кількох гостей, які показували пальцями нам услід, чийсь кулак і обличчя Квітки за розмаяним вельоном. Вочевидь, під вечір знявся легенький вітерець.

Від’їхавши на безпечну відстань, стрийко зупинив таксі, ми вийшли, проминули зо два квартали і, піймавши друге таксі, аби остаточно затерти сліди, приїхали до мене додому. А там, зручно вмостившись на фотелі з келихом коньяку, закинувши ноги поверх моїх рукописів на журнальному столику й смачно затягнувшись люлькою, стрийко задоволено промовив:

— Сьогодні ми взяли від життя усе, що цей день міг дати. Хіба не?

3

Наступного разу ми зі стрийком Зеньом потрапили на весілля доньки директора промислової бази. Я не хотів нікуди йти, але стрийко потребував компаньйона, переконував мене, що мусить потрапити на те весілля, бо там його чекає невимовне щастя, і що він уже теж вирішив женитися. Я в це мало вірив, але врешті піддався на його умовляння. Усе відбулося за звичним планом, правда, цього разу мені не довелося вдавати з себе когось іншого, окрім себе самого. Просто стрийко на подвір’ї перед палацом Потоцьких підчепив молодицю років під сорок, котра була сама. Як він вирахував, що вона сама, це тільки йому відомий спосіб. У всякому випадку, заки молодих розписали, то стрийко вже з тою жіночкою жартував, мов зі старою знайомою. Потім дуже природно підкликав мене, і ми без проблем вписалися в компанію.

Весілля було грандіозне, на добрих три сотні гостей, на такому весіллі загубитися легше легшого. Я б не проти був стати зятем директора промислової бази, але, на жаль, я в таких високих колах не обертався. Директор, як людина партійна, усе організував таким чином, аби ніяка холєра не звинуватила його в українському буржуазному націоналізмі. Музики грали інтернаціональні пісні, і щойно під самий кінець, коли всі добряче сп’яніли, почали грати українське.

Я хутенько намотав дівчину, вбрану, мов лялька, доньку теж, мабуть, директора, далі вона пересіла до мене, і всеньке весілля я танцював лише з нею. Іруся чимось нагадувала молоду: була теж висока, худа і з великими вустами, за якими ховалися такі ж великі зуби. Такі зуби зараз рідкість, відколи винайшли брекети. Через ті зуби рот у неї був постійно відкритий, час від часу вона намагалася його закрити, але він самовільно все одно відкривався. Я просто не уявляв собі, як із таким ротом цілуватися. Мені здавалося, що наші зуби, зустрівшись, будуть викрешувати іскри, блискавки й електричні розряди найвищої напруги. Але коли ми нарешті вийшли подихати свіжим повітрям, то нічого цього не сталося — жодних розрядів, і я відчув розчарування, бо душа моя прагнула бурі і натиску, але змушена була обмежитися лише одним натиском.

На весіллі були присутні і її батьки. Тато — товстун з великою головою, яка свідчила, що тільки з такою головою можна стати директором. Мама теж нівроку в тілі. Вони час від часу уважно зиркали в наш бік, а потім підкликали Ірусю і щось довго розпитували. Я здогадався, що про мене, і не мав сумніву, що вона не зможе піти на ніч до мене, тому перемкнувся на іншу дівчину, відразу ж довідавшись, чи не прийшла вона з батьками. Вона була вбрана в рожеву сукню до п’ят, і тіло її википало за межі тієї сукні, та й була вже достатньо п’яненька, аби розтягувати прелюдію знайомства, і ми дуже швидко перейшли до діла за рогом ресторану.

У цей час стрийко витанцьовував зі своєю молодичкою, пізно вночі ми поволокли обох дам до мене й розійшлися по покоях. Засинаючи, я чув, як стрийко з молодицею гучно перетравлюють олів’є, а вранці ми прокинулися від стукоту у вікно. Я спочатку й не думав відчиняти, але тут до моїх вух долинув рідний голосочок моєї матінки. Вона розмовляла з сусідкою. З криком «Мама приїхала!» я вискочив з ліжка й став одягатися. Моя краля кліпала заспаними очима, нічого не розуміючи. Стрийко хутенько випхав свою даму до мого покою й звелів обом тихо сидіти. Заки я йшов до дверей, він встиг зодягнутися, скласти канапу, на якій гецкався з молодичкою, і сховати білизну до шафи.

Мама приїхала зовсім несподівано, але, як завше, з двома великими торбами, набитими харчами. Присутність у мене стрийка її не здивувала, але її чутливий носик відразу вловив запах парфумів.

— Чим тут пахне?

— Ой, Софійко, — тішився стрийко, — ти файно виглядаєш. Тьфу-тьфу-тьфу!

— Але чим тут пахне? — не давала собі заговорити зуби мама. — У вас гості?

І тут вона рушила до другого покою. Стрийко перепинив їй дорогу:

— Дуже добре, що ти приїхала. Маєш при собі гроші? Бо я якраз домовився про плитку до лазнички. Ходімо.

— А то не може почекати? — дивувалася мама.

— Нє-нє, потім її не буде.

І таким ото робом він виманив матусю з хати, аби я за той час затер усі сліди й випровадив наших любасок. І то була остання наша вилазка зі стрийком на чужі весілля, бо далі я навідріз від них відмовився. Та минуло кілька років, і коли після розлучення в мене виникли проблеми з хатою, стрийко знову загорівся покращити моє життя й збагатити його непроминальним змістом.

Розділ одинадцятий

1987. Львів—Винники

1

Той сонячний суботній ранок не віщував нічого тривожного. Я мирно похрапував, коли мене розбудив гуркіт у двері, а потім і у вікна. Я подумав, що почався землетрус, і про всяк випадок схопив паспорта. Але то не був землетрус, то завітав мій стрийко.

— Сервус, коханий! — радісно вишкірився він, із задоволенням демонструючи мені свій парадний вигляд і нові зуби, які йому вставив мій тато. — Ми йдемо в гості.

— О боже! До кого?

— Побачиш. Нас чекає чудовий обід.

— Нічого не розумію. Який обід?

— Поясню дорогою. Збирайся.

Раптом його пильне око впало на стіл із черговою малярською халтурою — великим пластом скла, на якому намальовано було типового совєтського гражданіна з конституцією СССР в руках. Стрийко аж захлинувся від обурення.

— І ти, курчий бику, то малюєш? А бодай тобі червона качка яйця обірвала! Та твої діди в