Стівен Кінг - Керрі

зачинявся до другої; власне, Біллі й тепер бачив крізь запилюжене мансардне вікно, як блимала й мерехтіла на вулиці вивіска. Якщо не рахувати невпинного гупання у двері

(щось сталося)

тут було, як на цвинтарі.

— Біллі, ти там? Агов!

— Хто це? — прошепотіла Кріста. Її насторожені очі мерехтіли від блимання неону.

— Джекі Телбот, — задумливо сказав він, а тоді додав голосніше: — Чого тобі?

— Впусти мене, Біллі. Треба побалакать!

Біллі підвівся й голяка подався до дверей. Він відімкнув старомодний гачок і відчинив двері.

Джекі Телбот увірвався всередину. Його очі були дикі, а обличчя замурзане кіптявою. Він саме перехиляв чарки зі Стівом і Генрі, коли за десять хвилин до дванадцятої прилетіла звістка. Вони повернулися до містечка в пристаркуватому відкритому «доджі» Генрі й бачили вибух газопроводу на Джексон-авеню з високої точки огляду на вершечку Цегельного пагорба. Коли Джекі позичив «додж» і поїхав у зворотному напрямку о 00 : 30, руїни міста вже наповнювалися панікою.

— Чемберлен горить, — сказав він до Біллі. — Усе дране містечко. Школи вже нема. Центру нема. Західний край вибухнув од газу. І Карлін-стріт горить. І кажуть, що все зробила Керрі Вайт!

— О Боже, — сказала Кріста. Вона почала вилазити з ліжка й потяглася по свій одяг. — Що вона…

— Помовч, — рівним голосом сказав Біллі, — бо дам по сраці. — Він знову глянув на Джекі й кивнув, щоб той продовжував.

— Її бачили. Багато хто бачив. Біллі, кажуть, вона вся в крові. Вона була на тому всраному випускному… Стів і Генрі не допетрали, але… Біллі, ти… та свиняча кров… то ти…

— Ага, — сказав Біллі.

— О ні. — Джекі привалився спиною до одвірка. У світлі єдиної лампи з коридору його обличчя було хворобливо-жовте. — О Господи, Біллі, все містечко…

— Керрі рознесла все містечко? Керрі Вайт? Гівно ти мелеш. — Він сказав це спокійно, майже вмиротворено. Кріста хутко вдягалась у нього за спиною.

— То визирни у вікно, — сказав Джекі.

Біллі пішов і визирнув. Увесь східний небокрай відкидав багряне світло. Просто на його очах проїхали, завиваючи, три пожежні машини. У світлі вуличних ліхтарів, що позначали стоянку «Кавалера», він прочитав назву міста, до якого вони належали.

— Сучий гад, — сказав він. — Ці машини з Брансвіка.

— Брансвіка? — перепитала Кріста. — Це ж за сорок миль звідси. Не може бути…

Біллі знов повернувся до Джекі Телбота.

— Ну добре. Що сталося?

Джекі похитав головою.

— Ніхто ще не зна. Почалось у школі. Керрі з Томмі Россом стали Королем і Королевою, і хтось наче облив їх кров’ю з відер, і вона злиняла. Тоді школа загорілась, і кажуть, що ніхто не вибрався. Потім рвонула «Амоко», а далі — «Мобіл» на Саммер-стріт…

— «Сітґо», — виправив Біллі. — Там «Сітґо».

— Та яка нахер різниця! — закричав Джекі. — То була вона — в кожному місці, де щось трапилося, то була вона! І ті відра… ніхто з нас не вдягав рукавиць…

— Я про це подбаю, — сказав Біллі.

— Ти не врубаєшся, Біллі. Керрі…

— Чухай звідси.

— Біллі…

— Чухай, бо я тобі зламаю руку й запхну до рота.

Джекі сторожко позадкував до дверей.

— Іди додому. Ні з ким не балакай. Я зараз про все подбаю.

— Добре, — сказав Джекі. — Окей, Біллі. Я просто подумав…

Біллі грюкнув дверима.

Кріста накинулася на нього в ту ж секунду.

— Біллі, що нам робити, та падлюча Керрі, о Господи, що нам роби…

Біллі дав їй ляпаса, приклавшись усією рукою, збивши дівчину на підлогу. Кріста якусь мить оглушено сиділа, розчепірившись, а тоді затулила обличчя долонями й зашморгала носом.

Біллі вдягнув штани, футболку, черевики. Тоді пішов до пощербленого керамічного рукомийника в кутку, клацнув світлом, намочив голову й почав зачісувати волосся, нахилившись уперед, щоб бачити своє зображення в старезному заляпаному дзеркалі. За його спиною сиділо на підлозі викривлене й хвилясте відображення Крісти, яке витирало кров з розбитої губи.

— Я скажу тобі, що ми зробимо, — почав він. — Ми поїдемо до міста й подивимося на пожежу. А тоді подамося додому. Ти розкажеш любому таточку, що коли воно сталося, ми сиділи в «Кавалері» й пили пиво. Я скажу своїй матусі те саме. Врубаєшся?

— Біллі, а твої відбитки? — спитала вона. Її голос звучав приглушено й незадиристо.

— Їхні відбитки, — сказав він. — Я був у рукавицях.

— А вони не розкажуть? — спитала вона. — Якщо поліція їх допитуватиме…

— Аякже, — сказав він. — Розкажуть. — Закручені пасма лежали майже бездоганно. Вони виблискували у світлі обсидженого мухами тьмяного плафона, як вихрики в товщі води. Його обличчя було спокійне й безтривожне. Він зачесався бувалим гребінцем, на який налипли грудки олії для волосся. То був батьків подарунок на його одинадцятий день народження, і в ньому досі не зламався жоден зубчик. Жоден.

— Може, ніхто й не знайде тих відер, — сказав він. — А як знайдуть, може, відбитки на них і не проявляться. Хтозна. Але якщо Дойл візьме хоч котрогось із них, я чухну до Каліфорнії. А ти роби що хочеш.

— Ти візьмеш мене з собою? — спитала вона, дивлячись на нього з підлоги благальними очима. Її губа розбухла до негроїдних розмірів.

Він усміхнувся.

— Може, й візьму. — Але він не збирався її брати. Тепер уже ні. — Ходи. Поїдемо до міста.

Вони спустилися й пройшли порожньою танцювальною залою, де стільці так і стояли відіпхнуті, а на столиках видихувалося пиво.

Виходячи через пожежні двері, Біллі сказав:

— Тут усе одно було паскудно.

Вони сіли в його машину, і Біллі завів двигун. Коли він увімкнув фари, Кріста закричала, притуливши скручені в кулаки долоні до обличчя.

Біллі відчув те саме: щось дивне в голові

(керрі керрі керрі керрі)

чиюсь присутність.

Десь за сімдесят футів[18] перед ними стояла Керрі.

Яскраві промені фар показали її в гидких чорно-білих тонах із фільму жахів. Її обліпило згустками крові, що повільно стікала донизу. Немала кількість тієї крові тепер була вже її власною. Ручка м’ясного ножа й досі стирчала з плеча, а сукня вкрилася брудом і плямами від трави. Більшу частину шляху з Карлін-стріт вона півпритомно проповзла, щоб знищити цю придорожню… певно, ту