Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Здавалося, він утік.
Аларіон вирвався з пастки й вигулькнув біля озера – того самого, біля якого колись стояв, прямуючи до госпіталю. Його ноги ослабли, серце гупало в грудях, а легені не встигали ловити повітря.
Дурень.
Як він міг думати, що все обернеться інакше? Що ніхто не знайде його, якщо він буде достатньо обережним? Йому потрібно було тікати ще раніше, не затримуватися на одному місці, не прив’язуватися…
За мить він відчув це.
Хантери.
Магія хижо розітнула простір, і темні силуети майнули поруч. Вони вистежили його, відчули слід – і одразу ж опинилися біля нього. Аларіон рвонув, спробував створити щит, але… Його магія ослабла ще після в'язниці. Він не встиг. Один із хантерів ударив його в груди закляттям, що вразило нерви – холодом і болем одночасно. Тіло здригнулося, він спробував спертися на коліно, але новий удар – сильний, безжальний – повалив його на землю.
– Думав… сховаєшся? – голос був насичений злістю. – Дурень.
Аларіон опирався, гарячково шукав хоч якусь лазівку, хоч якийсь спосіб вислизнути. Але їх було більше. Маги прицільно придушили його магію, заблокували енергію в тілі, і ланцюги, що впали йому на зап'ястя, були вже не просто металом – а кайданами, що висмоктували залишки сил. Майже ті самі, що й у в’язниці…
Аларіон ще раз смикнувся, намагаючись вирватися, але тільки зашипів від болю, коли його раптом вдарили.
– Візьміть його.
Хтось безцеремонно стиснув за комір і ривком підняв. Заніміле тіло відгукнулося пекучим болем.
І він зрозумів.
Все.
Його схопили.
Єдине, про що міг думати, це про Лолу…
За кілька хвилин Аларіона кинули на кам’яну підлогу знайомої в’язниці – кімната для допитів, і ланцюги на зап’ястках задзвеніли, врізаючись у шкіру. Він відчував у роті присмак крові – губи розсічені.
– Підняти, – наказав один із мисливців, і його грубо схопили за плечі, змусили стати на ноги.
Перед ним стояв чоловік у темному одязі, зі строгим обличчям і позбавленим співчуття поглядом.
– Отже, принце… – промовив той, криво посміхнувшись. – Подивимось, що ти розповіси. Твої союзники. Де вони?
Мовчання. Бо союзників не було. Лишився сам. Ні до добра, ні до зла… завис між світами.
– Хто допомагає тобі ховатися?
Аларіон підвів погляд, не сказавши ні слова.
Темна кімната. Кам’яні стіни. Пахло вологою та металом. Не так давно саме в цій кімнаті йому відрізали його довге волосся наслідного принца…
– Чи ти справді думав, що зможеш сховатися вічно? – чоловік підійшов ближче, ніби розглядаючи його з цікавістю. – Ти зрадник. Бродяга. Вигнанець. Але я знаю, що навіть такі, як ти, не виживають без допомоги. Може, ще повстання готуєш? Ми майже усіх упіймали… хто ще лишився? Назви усіх.
Аларіон не ворухнувся. Відповіді для них він не мав.
– То хто вони? – голос допитувача став холоднішим. – Говори, поки тебе ще можуть слухати. Інакше буде болючіше.
Аларіон знову не відповів.
Ще один удар.
– Гаразд, – втомлено зітхнув чоловік. – Ми спробуємо інакше.
Двері відчинилися.
Його серце завмерло.
До кімнати ввели хлопця.
Алек. Його милий і добрий Алек – дитя, вірний слуга… Хлопчина, якого колись, будучи ще дитиною, він зустрів на вулицях міста – сирота… колись злидень…
Рудоволосий, переляканий, у звичайному вбранні, що здавалося занадто легким для цього місця. Він здригався від холоду й страху, і його очі металися по кімнаті, доки не зупинилися на ньому.
– Ну що, впізнаєш його, Алеку? – запитав один із мисливців, притискаючи хлопця за плече.
Алек здригнувся.
– Н-ні… – його голос тремтів.
– Подумай краще, – настирливо наполіг допитувач.
– Я… – Алек подивився на Аларіона, і в його очах з’явилися сльози. – Я не знаю його! Чесно, я не знаю! Тому я і звернувся за допомогою, бо ця людина двічі підходила до мене… я злякався.
– Не бреши! – грубий голос відкинувся луною.
– Не знаю! – зірвався на схлипування хлопець. – Я… будь ласка…
Аларіон відчув, як щось у ньому стислося. Він любив Алека, обожнював. Алек це нещасне спокійне дитя, просто чемний хлопчина. Так з ним не можна… на нього не можна кричати, бо ж буде плакати і хвилюватися. Аларіон не винив його, що той здав його мисливцям і звернувся за допомогою… сам винен – налякав хлопця своїми втручаннями і переслідуванням.
– Ти брав участь у війні, Алеку, – кинув один із мисливців.
– Я нічого не пам’ятаю! – голос хлопчини надломився. – Клянуся… Я…
Аларіон стиснув зуби.
І тоді він почув їх.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта», після закриття браузера.
