Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

На місці, де весь цей час була Кунц, лишилася чимала калюжа крові. Але жити вона буде, як мені вже сказали.

Поки ми чекали на повернення людей Берні, нам довелося вбити двійку обернених, що прийшли до нас. Мабуть, вони почули звуки бою чи запах крові. Після відьми та людських нападників ці звичайні монстри вже не здавалися чимось складним. Я пробила списом голову одному, а Берні спершу збив іншого щитом на землю, а потім дозволив мені прикінчити і його.

Подумати тільки, як люди за стінами, як і я раніше, до неймовірного бояться навіть цих слабких монстрів.

***

Детмар та Ґодо зустрілися там, де їхній загін залишив коней, біля одного з виходів із міста. Обидва важко дихали й виглядали так, наче їм пообіцяли гори золота, а натомість дали жменю багна. Завзяття швидко змінилося розчаруванням після невдалого нападу.

— Таки треба було слухати старого, — сказав Ґодо, після чого важко сплюнув, намагаючись віддихатися. — Тупо було ось так нападати, навіть зі спини. Та нам ще, вважай, пощастило, бо потвора на нас не кинулася, а з ними в бій полізла.

— Ти ж сам був за те, щоб ось так напасти й скоріше звалити до столиці.

— Та я думав, що буде як минулого разу. Нас подібна тактика ніколи не підводила. Здавалося, вони одразу здадуться на нашу милість. Ми майже підібралися до них ззаду, але щось нас видало.

— Так, ми їх недооцінили, — відповів Детмар, поглянувши на свого меча. Його погляд одразу зачепився за численні зазубрини на лезі. — Тепер спробуємо інакше.

— Ти хочеш спробувати ще раз? Нас тепер лише половина, а в них лише одна чи то вбита, чи то поранена.

— Так, нас тепер лише половина, а винагорода та ж сама, — після цих слів обличчя Ґодо одразу змінилося. — Я спершу думав, що старого можна буде прирізати при поверненні, щоб не ділитися з ним, але тепер проблема вирішилася сама собою. Навіть більше — з Інкеном теж ділитися не доведеться.

— Ну тоді варто спробувати, — кивнув Ґодо та задумався. — Але зробити це треба грамотно. Ех, знали б ми, де вони коней сховали, могли б там організувати засідку. Напевно, вони, як і ми, в якийсь із будинків завели. Як думаєш, тією ж дорогою повертатимуться? Може, там на них наскочити? Я двох із них можу з арбалета зняти, якщо із засідки та з близької відстані.

— Ти простеж за ними, спостерігай і чекай на гарну мить. А я огляну будинки на тій вулиці, де ми їх зустріли, — сказав Детмар, його очі світилися азартом. — Якщо буде нагода, спробуй когось убити й тікай сюди, до коней. Або просто повертайся по мене. Я чекатиму на тебе тут.

— А до того ти що робитимеш? Мені, значить, цим клятим містом за ними лазити? Ти лучницю їхню бачив? Вона ж мене будь-де побачить і стрілу пустить, що я й писнути не встигну. А тобі що — в гіршому випадку їхніх коней порізати? Нечесний розподіл ризику.

— Пропонуєш мені в кольчузі та з моїми розмірами за ними нишпорити? Ти роби свою роботу, а я свою. Потім зустрінемось тут і доб’ємо всіх, хто лишиться.

— Добре, домовились, — неохоче погодився Ґодо.

Закінчивши розмову, Ґодо пішов шукати загін вчених, а Детмар, ще трохи перепочивши, вирушив шукати будинок, де могли бути сховані їхні коні.

На щастя для Детмара, загін вчених не очікував, що матиме справу з людьми, а тому не дуже старався заховати своїх коней від людського ока. Достатньо було вийти на ту вулицю, де вони вперше зійшлися в бою, як одразу почулися чиїсь кроки. Високий найманець швидко сховався за поворотом, намагаючись не сильно шуміти кольчугою.

З його схованки було добре видно тіло старого лучника, але Детмар не звернув на нього особливої уваги. Повз нього пройшли п’ятеро чоловіків зі щитами та мечами, а з ними дві жінки, одну з яких несли на руках. Так Детмар і зрозумів, що старий Арен лише поранив її, а не вбив. Одна з жінок не втратила нагоди кілька разів вдарити тіло Арена, тоді як інші обійшли його стороною.

Детмар задумався, чи не напасти зараз. Він уже бився з людьми Берні й розумів, що ті не надто вміло б’ються. Та й дві жінки навряд чи становили серйозну небезпеку. Варто лише напасти зі спини, і половина з них полягла б ще до того, як вони зрозуміли б, що сталося.

— До біса, — прошепотів він, висунувшись зі схованки, щоб краще роздивитися, куди саме йдуть вороги.

Семеро людей, озираючись, зайшли до будинку біля самого виходу з міста. Ще трохи почекавши, Детмар зібрався підійти ближче, але в ту ж мить знову сховався, коли мечники Берні вийшли з будинку й рушили назад, звідки прийшли. У кількох із них, на додачу до мечів, були й списи.

— Ваші душі забрати ще встигну.

Наразі було небезпечно нападати на мечників — звуки бою точно почули б інші. Детмар був упевнений, що зміг би одразу вбити пару зі спини, але інші могли б затримати його достатньо довго, щоб підкріплення встигло прибути.

Зваживши це, він вирішив на якийсь час забути про цих ворогів і перевів погляд на будинок, де залишилися дві жінки. Це мала бути легка ціль. Лише потрібно було трохи почекати, поки решта відійдуть якнайдалі.