Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 22

Я прокидаюся від ледь чутного скрипу. Сон досі щільно обіймає мене, і перші секунди я не до кінця розумію, що відбувається. Однак мій організм сприймає цей звук як сигнал тривоги: різко підводжуся на ліжку та прислухаюся.

Двері. Хтось унизу.

Серце пропускає удар. Тато?

О ні. Він повернувся раніше! Чому йому не сидиться у Маргарет?

Ковтаю важкий клубок у горлі. Якщо він зараз побачить Олівера, буде… катастрофа. Причому в найгіршому розумінні цього слова. Мені навіть уявляти страшно, як він відреагує. Як мінімум, може кинути йому кілька гидких реплік, після чого мені буде соромно дивитися Оліверу в очі. 

Я зістрибую з ліжка, швидко натягую худі поверх піжами й виходжу з кімнати. Спускаюся сходами, намагаючись не шуміти. Усередині все стискається в передчутті скандалу. Мої думки, неначе аварійна сирена, волають: будь ласка, будь ласка, тільки не кричи, тільки не виганяй його просто зараз!

Обережно заглядаю у вітальню.

Диван порожній.

Мій мозок на мить зависає.

Я кліпаю, вдивляючись у зіжмаканий в кутку плед. Проводжу по ньому рукою, немов зору не достатньо для того, аби переконатися, що Олівера тут немає. Нахмурююся, перевожу погляд на вхідні двері. І тільки тепер поволі здогадуюсь, що відбувається. Відчиняю їх та виходжу на ґанок. Ну звісно! Моє припущення підтверджуються.

На дорозі, залитій тьмяним жовтим світлом ліхтарів, машина Олівера повільно від’їжджає з нашого двору.

Він… тікає?

На моєму обличчі мимоволі з’являється усмішка. Я не можу повірити. Він же вдає з себе містера Впевненість. А тут настільки перелякався, прокинувшись у лігві тренера, що втік навіть не попрощавшись! Що ж, Маккею, ти однозначно підмочив свою репутацію. 

Я тихо сміюся, спостерігаючи, як обриси його автівки зникають у темряві. Ми обов’язково поговоримо про це вранці. Коли рівень його стресу і водночас мого роздратування знизиться до межі, що дозволяє адекватно сприймати навколишній світ. 

 

Мені так і не вдається нормально виспатися. Я залишилася у вітальні та увімкнула телевізор в надії, що бубоніння дурнуватого телешоу зіграє роль колискової. Але ні, організм вперто противиться сну. 

На третьому випуску “Вся правда про зірок” я не витримала та піднялася. Світанкове сонце вже заглядає у вікна, а це означає, що в будь-якому разі скоро задзвенить мій будильник. 

Треба заварити чаю. Взуваю капці та йду на кухню, тут же чую мелодію свого мобільного. Наївно думаючи, що це Олівер, я бігом хапаю його та готуюся вдавати з себе ображену дівчинку, яку покинули серед ночі. Проте на екрані висвічується "Тато". Я трохи дивуюся — він рідко телефонує без особливої потреби.

— Доброго ранку, — відповідаю, стискаючи порожню чашку. 

— Привіт, — його голос звучить рівно, як завжди. Це хороший знак. Бо я вже встигла вигадати, що він помітив сліди чужих шин у дворі та готується викликати поліцію. — Не розбудив? 

— Та ні. Я саме прокинулася.

— Добре… Та просто хотів попередити, що від Маргарет відразу поїду на роботу. Треба владнати купу справ перед поїздкою у Ванкувер. А ти візьми сьогодні вихідний. Вчора і так добре попрацювала — я не пам’ятаю, щоб колись у моєму кабінеті був такий порядок. 

Я мружуся.

— Вихідний? — перепитую, не приховуючи недовіри.

— Так. Вважай це маленьким бонусом від того, що працюєш на батька. 

Ага, звісно.

Я чудово знаю, що це ніяка не турбота, а тонка маніпуляція, щоб я менше бачилася з Олівером. Тато хоч і сказав, що не заважатиме нашим стосункам, але все ще намагається контролювати ситуацію. Тим паче перед драфтом у НХЛ.

Але сперечатися я не бачу сенсу. Зрештою, мене все одно наздожене сон і я не зможу нормально працювати. 

— Добре, — відповідаю, та після короткої паузи додаю: — Гарного дня, тату.

— Дякую.

Він завершує дзвінок, а я стою на місці ще хвилину, крутячи телефон у руках. Треба використати вільний час із користю… 

Я не планую нічого грандіозного, просто гуляю містом, заходжу у книгарню — нічого там не купую, але із задоволенням розглядаю обкладинки. Довго вибираю сувеніри для мами. Вона просила магнітик і щось автентичне канадське, тому мені доводиться хвилин десять вирішувати, що більш канадське — коробка цукерок з кленовим сиропом чи пухнастий брелок у вигляді лося. Беру обидва.

Після цього влаштовую собі пізній сніданок у маленькому кафе біля парку, де пишу Оліверу:

“Ти повівся, як Попелюшка. Треба подивитися під диваном, чи не залишилося там кришталевої туфельки. Тобто, у твоєму випадку, одного кросівка”

Він не відповідає.

Я не хвилююся. Навряд чи Маккей вміє набирати СМС, одночасно відбиваючи шайби на тренуванні. 

Годину потому кидаю йому ще одне повідомлення:

"Купила собі шарф з емблемою Орланів. Тепер я просто зобов’язана потрапити на гру”.

Знову тиша.

І навіть ввечері він не бере слухавку. 

Я вкотре відкладаю телефон, змушуючи себе не драматизувати. Не хочу бути нав’язливою та набридати йому. Нехай дасть про себе знати, коли сам того захоче.

 От тільки… чомусь у мене погане передчуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍