Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

21.1

Аліса

Обережно підводжу голову й дивлюся на Олівера. Він спить. Його дихання рівне, глибоке, груди розмірено підіймаються й опускаються. Обличчя розслаблене, зовсім не таке як під час тренувань або його спроб підтримувати образ крутого хлопця. Зараз він здається… майже беззахисним. І від цього у мене тепліє на серці. 

Посміхаюся й тихенько видихаю. Ну, Маккею, навіть не знаю, як ти примудрився заснути. Інший на твоєму місці обов’язково скористався б ситуацією та затягнув би мене у ліжко. А, може, ти теж це планував, проте не розрахував сили? В будь-якому разі, втома перемогла. 

Обережно звільняю свою руку, намагаючись не розбудити його. Він тихо ворушиться, але не прокидається. Я беру з крісла плед й накидаю йому на плечі, злегка пригладжуючи теплу тканину.

Є щось у цьому моменті… особливе. Я ще ніколи не бачила його таким. Спокійним. Мирним. І неначе… рідним. Нахиляюся ближче, самими кінчиками губ торкаюся його щоки. Лише на мить. Його шкіра тепла, трохи шорстка від легкої щетини. Я завмираю, а потім відсторонююся, притискаючи долоню до грудей, наче намагаюся втихомирити серце.

Кохання аж ніяк не входило у мої плани. Та я не здатна контролювати свої почуття. Нічого не можу з собою зробити. Мене настільки тягне до нього, що хочеться… Чорт забирай, мені хочеться вкусити його. 

Ні, ну це вже занадто. Різко відвертаюся й майже навшпиньки піднімаюся сходами нагору. У своїй кімнаті зачиняю двері, притуляюся до них спиною, заплющую очі й глибоко вдихаю. Все відбувається занадто швидко. Ще кілька тижнів тому я навіть не могла уявити, що зі мною трапиться подібне. 

Опускаюся на ліжко, кутаюся в ковдру й торкаюся пальцями губ. Нашого з Олівером невинного поцілунку мені однозначно замало…

Заснути не можу. Голова переповнена думками, серце ніяк не переходить у спокійний режим. Беру телефон, відкриваю чат із Соломією.

 "Спиш?" — питаю в надії, що у неї теж безсоння.

Відповідь прилітає через кілька секунд.

— Так. Я саме пила шампанське з Раяном Гослінгом, аж раптом почула противне дзижчання від твого повідомлення, — бурчить вона, записуючи голосове. 

Я закочую очі.

— Гослінг застарий для тебе. Кидай його, бо треба поговорити.

— Сподіваюсь, про щось цікаве, — її голос вмить стає бадьорішим. — Розмова буде про твого хокеїста, я вгадала?

Я кусаю губу.

— Ем… Ну, типу того. Він зараз спить у мене на дивані.

Соля вирішує, що це розмова особливого значення. Вона набирає мене, і я ледве встигаю перевести телефон на беззвучний режим, аби не розбудити Олівера. 

— ЩО?! ВИ ЩО, ВЖЕ СПИТЕ РАЗОМ? Навіть до третього побачення не дотягнули? Не те щоб я засуджувала, просто мені заздрісно. 

Я стискаю подушку й не можу втримати сміх.

— Заспокойся! Він просто заснув, поки ми дивилися фільм. Я навіть не планувала його тут лишати, але… Що мені робити? Зранку повернеться тато, і…

— Вижене його?

— Якщо пощастить. А, може, влаштувати армагедон. Зрештою, це його дім… тут ніколи не ночували хлопці. А особливо бойфренди доньки.

— Ну то розбуди його. 

— Не можу… Він такий милий, коли спить, — мої слова звучать настільки солодко, що мене саму від них верне.

— Оооо, почалося. 

— Що? 

— Ще пару днів, і ти почнеш приміряти собі його прізвище, — хмикає.

Я знову закочую очі.

— Не буде такого.

Хоча “Аліса Маккей” звучить доволі прикольно. 

— Послухай… Не поспішай, гаразд? Нехай поки що твої стосунки з ним нагадують курортний роман. Не будуй планів, бо ж рано чи пізно у тебе закінчиться віза, доведеться повертатися додому.

Я завмираю.

Навіть не хочу думати про повернення додому. 

— Добре. Я триматиму себе в руках. Все під контролем. 

— Вдам, що повірила… — вона голосно позіхає. 

— Добраніч, Солю. Дякую, що вислухала. 

— Завжди будь ласка! Люблю тебе.

— І я тебе. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍