Тесс Геррітсен - Двійник

одягу не виявлено, однак на рентгенівських знімках на рівні п’ятого ребра помітні невеликі металеві плями — ймовірно, застібки бюстгалтера, також знайдено фрагмент металу над тазовою кісткою. Рентгенівський знімок живота показав наявність кісток зародка, діаметр черепа якого відповідає приблизно тридцять шостому тижню вагітності…»

Убивця не міг не помітити, що Ніккі Веллс вагітна. І все одно її стан не викликав жалю, ані до неї, ані до її ненародженої дитини. Вони отримали тільки спільне похоронне вогнище в лісі.

Мора перегорнула сторінку. Насупившись, зупинилася над наступним реченням:

«На знімку помітна відсутність у зародка гомілкової, малогомілкової та передплеснової кісток».

Ручкою була проставлена зірочка й написано: «Див. додаток». Мора перейшла до прикріпленої сторінки й прочитала:

«*Аномальність розвитку плоду зазначена в медичній картці покійної, запис тримісячної давнини. Під час ультразвукового обстеження в другому триместрі було виявлено, що в ембріона відсутня права нижня кінцівка, ймовірно, через синдром амніотичних тяжів».

Плід мав вади розвитку. За кілька місяців до смерті Ніккі Веллс дізналася, що її дитя народиться без правої ноги, і все одно вона вирішила не переривати вагітність. Залишити дитину.

Мора знала, що останні сторінки справи будуть найважчі для сприйняття. Їй не хотілося дивитися на фото, та вона все одно змусила себе відкрити його. Побачила чорні кінцівки й торс. На знімку не було привабливої вагітної жінки, яка світилася б радістю, — тільки череп, що пильно дивився крізь обвуглену маску, тільки кістки обличчя, які ввалилися від вбивчого удару.

«Амальтея Ленк це зробила. Моя мати. Вона розбила їм голови, затягла тіла в хижку. Чи відчувала вона захват, поливаючи тіла бензином, підпалюючи сірника, дивлячись, як оживає полум’я? Чи тягнуло її до палаючої хижки, щоб вдихнути сморід попеченої плоті та волосся?»

Нездатна більше це винести, Мора закрила теку. Перевела погляд на два великих конверти з рентгенівськими знімками, які так само лежали на столі. Віднесла їх до негатоскопа, уставила в затискачі знімки голови й шиї Терези Веллс. Замигтіла лампа, освітлюючи примарні тіні кісток. Дивитися на рентгени було значно легше, ніж на фотографії. Тіла, позбавлені впізнаваної плоті, утрачають свою здатність лякати. Будь-який скелет подібний на всіх решту. Череп, який вона зараз бачила, міг належати будь-якій жінці, близькій чи зовсім не знайомій. Мора дивилася на тріснуте склепіння черепа, на трикутне провалля в кістці. То був не ковзний удар — тільки продуманий, жорстокий замах міг загнати уламок так глибоко в тім’яну частку.

Вона зняла знімки Терези, дістала з другого конверта нову пару й прикріпила їх до негатоскопа. Ще один череп, цього разу — Ніккі. Її, як і сестру, ударили по голові, однак цей удар прийшовся на чоло, фронтальна кістка ввалилася всередину, обидві очниці були розтрощені так, що очі мали б тріснути в них. Ніккі Веллс мусила бачити удар, що наближався.

Мора зняла плівку, замінила її іншими знімками, на яких були таз і хребет Ніккі, бентежно цілі під спотвореною вогнем плоттю. Хоча полум’я сплавило матір і дитя в єдину обвуглену масу, на рентгені було видно, що це окремі люди. Два набори кісток, дві жертви.

Вона побачила ще дещо: яскраву пляму, яка виділялася навіть у переплетінні тіней. Усього лиш тонка, мов голка, смужка над лобковою кісткою Ніккі Веллс. Крихітний уламок металу? Можливо, щось від одягу, який пристав до попаленої шкіри, — зіпер, застібка?

У конверті Мора знайшла бічний знімок торса. Прикріпила його поряд із фронтальним. Уламок металу було видно й на ньому, однак ставало зрозуміло, що він розташовується не на лобку, а наче вплавлений у кістку.

Вона дістала всі знімки Ніккі, прикріпила їх по двоє. Помітила затемнення, які побачив на знімках грудини доктор Гобарт — металеві петельки, які мали бути застібками бюстгалтера. На бокових знімках було чітко видно, що вони розташовані в м’яких тканинах зверху. Мора знову поставила на світло знімки тазу й пильно подивилася на метал у лобковій кістці Ніккі Веллс. Хоча доктор Гобарт згадував про нього у своєму звіті, у подальших висновках він не сказав нічого. Можливо, вирішив, що це щось зовсім звичайне. Чому б і ні, зважаючи на всі інші жахи, які були скоєні з жертвою?

Йошима був асистентом Гобарта на цій аутопсії, може, він пам’ятає цю справу.

Мора вийшла з кабінету, спустилася сходами вниз, відчинила подвійні двері до лабораторії для розтинів. Усередині було порожньо, столи чисто прибрані на ніч.

— Йошима? — гукнула вона.

Одягнула бахіли, пройшла через залу, повз порожні столи з неіржавної сталі, штовхнула ще одні подвійні двері, які вели в приймальню. Зазирнула до холодильника. Побачила самих тільки покійників — два білих мішки для тіл, що лежали пліч-о-пліч на каталках.

Зачинивши двері, Мора трохи постояла, слухаючи, чи не лунають десь голоси, кроки — що завгодно, яке свідчило б про те, що в будівлі хтось є. Однак почула лише гуркіт холодильника і, ледь чутно, сирену швидкої допомоги на вулиці.

Певно, Костас і Йошима вже пішли додому.

Вийшовши з будівлі за п’ятнадцять хвилин, Мора побачила, що «Сааба» й «Тойоти» і справді вже немає; окрім її чорного «Лексуса», на стоянці були тільки три фургони моргу із написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи». Було вже темно, і її авто самотньо стояло в калюжі жовтого світла під ліхтарем.

Її досі переслідували фото Ніккі та Терези Веллс. Йдучи до свого «Лексуса», вона стривожено дивилася на тіні, дослухалася до кожного звуку, кожного натяку на рух. За кілька кроків до автомобіля зупинилася, дивлячись на двері з боку пасажира. Дрібні волосинки на шиї стали дибки. Стос документів, які вона несла, випав із занімілих рук, папери розсипалися асфальтом.

На сяючій фарбі її автівки виднілися три паралельні подряпини. Мов сліди пазурів.

«Забирайся. Йди всередину».

Мора розвернулася й побігла назад до будівлі. Завмерла перед зачиненими дверима, копирсаючись у сумочці в пошуках ключів. Де вони, де потрібний? Нарешті знайшла, уставила в замок і ввалилася досередини, грюкнувши дверима. Налягла на них усім тілом, наче зміцнюючи барикаду.

У порожньому будинку було так тихо, що вона чула своє перелякане дихання.

Вона побігла до свого кабінету й замкнулася всередині. Тільки тоді, в оточенні добре знайомих речей, Мора відчула, що серце перестало панічно калатати,