Келлі Макгонігал - Сила волі

з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, були вражені тим, як органи охорони здоров’я та ЗМІ кваліфікують цю тенденцію — епідемія ожиріння. Їх зацікавило, чи може зайва вага поширюватися між людьми так само, як, наприклад, епідемія грипу[188]. Щоб це з’ясувати, вони отримали доступ до даних із Фремінгемського дослідження серця, в рамках якого впродовж тридцяти двох років спостерігали за понад 12 000 жителів Фремінгему, штат Массачусеттс. Воно розпочалося в 1948 році із 5 200 учасників. Нові покоління долучилися в 1971 та 2002 роках. Протягом десятиліть жителі містечка повідомляли дослідникам про інтимні подробиці свого життя, зокрема зміну ваги та соціальні зв’язки з рештою учасників дослідження.

Коли Крістакіс та Фаулер проаналізували вагу учасників у часовій динаміці, то побачили, що це справді схоже на епідемію. Ожиріння — заразне, воно поширюється серед родичів та друзів. Коли друг страждає від ожиріння, ризик і самому набрати зайву вагу зростає на 171 %. Шанси жінки погладшати зростали на 67 %, якщо ожиріння було в її сестри; а для чоловіка, брат якого потерпав від ожиріння, ризик зростав на 45 %.

Ожиріння — не єдина епідемія, що ширилася Фремінгемом. Коли хтось починав споживати більше спиртного, в усіх його приятелів зростали рахунки за випитий алкоголь і їх частіше розбирало похмілля. Однак дослідники з’ясували, що самоконтроль теж заразний. Коли хтось кидав курити, ймовірність того, що друзі та родичі цієї людини теж захочуть кинути, зростала. Крістакіс та Фаулер виявили, що подібні епідемічні тенденції властиві й іншим містам; крім того, вони стосуються не лише ожиріння, а й зловживання наркотиками, недосипання та депресії. Як би дивно це не звучало, ясно одне: переходити від однієї людини до іншої, наче бактерії, здатні як хороші, так і погані звички, й ніхто від цього не застрахований[189].

Під мікроскопом: ваше коло спілкування

Не кожна наша слабкість — це результат соціальної «інфекції», ­однак більшість із них усе-таки розвивається під соціальним впливом. Аналізуючи власні проблеми, подумайте про таке:

• Чи є в когось із вашого оточення такі самі слабкості, як у вас?

• Чи запозичили ви якусь звичку від друга або родича?

• Чи є люди, в компанії яких ви найчастіше піддаєтеся спокусі?

• Чи намагався хтось із вашого оточення протистояти цій спокусі?

Соціальне «я»

Коли йдеться про самоконтроль, стає зрозуміло: людський мозок — це не єдине, монолітне «я», а кілька «я», що змагаються за контроль. Одне «я» хоче негайного задоволення, а друге нагадує вам про важливіші цілі. Ваше теперішнє «я» може мати багато спільного чи не мати нічого взагалі із вашим майбутнім «я». І хоч це вже і так юрмисько, виявляється, в нашій голові живе ще кілька осіб. Я не натякаю на синдром розщеплення особистості — я говорю про батьків, чоловіків, дружин, друзів, начальника та інших людей, щодня присутніх у вашому житті.

Люди запрограмовані на взаємодію з іншими людьми, тому мозок виявив винахідливість і до неї адаптувався. У нас є спеціальні мозкові клітини, що називаються дзеркальними нейронами, і їхнє єдине завдання — стежити за тим, що думають, відчувають та говорять інші люди. Дзеркальні нейрони допомагають нам збагнути весь спектр внутрішнього світу інших людей[190].

Уявіть, що ми з вами на кухні, і ви бачите, як я тягнуся по ніж. Ваш мозок автоматично починає інтерпретувати цей рух. Дзеркальні нейрони, що реагують на рух та відчуття в правій руці, активуються, і мозок починає створювати внутрішнє відображення моїх дій. Дзеркальні нейрони відтворюють рухи, наче детектив сцену злочину, намагаючись зрозуміти, що сталося та чому. Завдяки цьому ви можете здогадатися, навіщо мені ніж і що буде далі: я збираюся на вас напасти чи моєю нещасною жертвою стане морквяний пиріг.

Припустімо, що, схопивши ножа, я випадково порізалася. ­Боляче. Коли ви побачите, що сталося, ваші дзеркальні нейрони в больових зонах мозку зреагують. Ви здригнетеся й одразу ж відчуєте те саме, що і я. Відчуття болю таке реальне для мозку, що нерви в спинному мозку навіть намагатимуться придушити больові сигнали, що надходять від правої руки, ніби порізалися ви, а не я! Це інстинкт співчуття, що допомагає нам розуміти почуття інших людей та реагувати на них[191].

Я перев’язую пальця й відрізаю шматок пирога, і дзеркальні нейрони в системі винагороди вашого мозку тим часом активуються. Навіть якщо ви не любите моркви, але знаєте, що це мій улюблений пиріг (а це справді так), ваш мозок чекатиме винагороди. Коли дзеркальні нейрони перехоплюють обіцянку винагороди в інших людей, ми самі починаємо її прагнути.

Віддзеркалення невдач сили волі

У цьому простому сценарії ми побачили три шляхи, як наш соціальний мозок може «інфікуватися» слабкою силою волі. Перший — це мимовільне наслідування. Реєструючи рухи іншої людини, дзеркальні нейрони змушують ваше тіло відтворювати їх. Коли ви бачите, як я тягнуся по ніж, то можете мені допомогти, навіть цього не усвідомлюючи. У багатьох ситуаціях ми автоматично відтворюємо фізичні рухи та дії людей, що нас оточують. Якщо ви придивитеся до мови тіл, то помітите, що під час розмови люди копіюють положення тіла одне одного. Чоловік схрещує руки — за мить його співрозмовниця теж схрестить руки. Вона відхиляється назад — невдовзі він зробить те саме. Таке підсвідоме фізичне віддзеркалення допомагає людям краще пізнати одне одного і створює відчуття зв’язку та взаєморозуміння (саме тому торгові агенти, менеджери та політики вчаться навмисне імітувати жести інших людей, бо так їм легше впливати на своїх співрозмовників).

Наш інстинкт наслідувати дії інших людей означає, що, коли хтось тягнеться по чипси, випивку чи кредитку, ви несвідомо зробите те саме — відповідно втрачаючи силу волі. Так, у нещодавньому дослідженні з’ясували, що відбувається в мозку курця, коли він переглядає сцену з фільму, де герой палить. Ділянки мозку, що планують рухи рук, активуються так, ніби мозок курця готується дістати цигарку та запалити її. Просте споглядання того, як хтось курить на екрані, запускає підсвідоме бажання закурити, змушуючи курця ще активніше опиратися цій спокусі[192].

Другий спосіб, у який наш соціальний мозок може збити нас із пантелику — імітування емоцій. Дзеркальні нейрони реагують не лише на біль, що відчувають інші люди, а й на їхні емоції. Тож поганий настрій колеги може зіпсувати настрій і вам, а заразом і викликати бажання випити чарку. Саме тому в телевізійних ситкомах використовують прийом закадрового сміху: режисери сподіваються, що регіт інших людей змусить усміхнутися і вас. Автоматичне «зараження» емоціями також допомагає пояснити факт, який виявили дослідники соціальних мереж Крістакіс та Фаулер, а саме — чому відчуття щастя й самотності поширюється на друзів та родичів. Як же це може зламати силу волі? Адже підхоплюючи негативну емоцію, ми звертаємося до своїх звичних стратегій боротьби — безконтрольного шопінгу чи шоколадки[193].

Крім того, наш мозок здатен також піддаватися спокусі, коли бачить, як це роблять інші. Спостерігаючи, як люди навколо нас потурають своїм бажанням, ми раптом хочемо