Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Ми повинні зробити це так, щоб він відчував страх, – сказав Мєтек. – Притиснути його добренько, допитати серйозно, а не слухати його стогони та ридання.

– Янек нам не дозволить, – сказала я. - Немає шансів. Тим більше, якщо нам прийдеться його лякати, кричати на нього чи навіть бити. Нічого з цього.

– А чому це "ми"? – лукаво посміхнувся Пшемек. – У нас для цього є люди.

– Нібито хто? – запитав я.

– Все селище, колеги, – відповів він. – Усе селище.

Я теж посміхнувся, бо мій план спрацював. Мені навіть не довелося дуже сильно комбінувати.

.

***

Через дві години я обідав і чекав. Зазвичай землеробові доводиться запастися терпінням, бо посіяне зерно дасть врожай лише через кілька місяців, але в мене посіяна була не пшениця, яка навесні зійшла, а в серпні можна починати збирати. Насіння, яке я посіяв, було диким і непередбачуваним, але воно впало на дуже родючий ґрунт, удобрений кров’ю та стражданнями, і кожен скаже вам, що кращого добрива немає.

Закінчивши їсти, я відвідав Янека і доповів йому про свою зустріч з хлопцями. Я, звісно, ​​збрехав, сказавши, що вони обоє ночували вдома і нічого підозрілого не бачили й не чули. Власне, це не було брехнею, бо це батько Пшемека, а не вони, бачив дивну постать, яка кралася біля будинку Клімкевичів, і Янек не запитав, чи збираються мої друзі розпалити пожежу, полум'я якої має охопити стос з тілом Анджейка, тому мені не довелося нічого говорити. О так, гарно горітиме, і вогонь, гарячий від обурення й червоний від бажання помсти, пожере цього вбивцю й спалить його гріхи.

Янека засмутило моє повідомлення, він був явно засмучений і ходив по кімнаті від стіни до стіни, як лев у Вроцлавському зоопарку, якого я бачив минулого року під час шкільної екскурсії.

– Ти не знаєш, з ким ще вона могла розмовляти? – запитав він, кусаючи великий палець.

– Хто з них?

– Аліція, – відповів він. – Можливо, вони зустрілися ввечері, і вона передала комусь ці записки, вони можуть бути важливими. До біса важливими.

– Вона ні з ким не була домовлена, – сказав я. – Адже я був у неї, і вона сказала, що буде переглядати цей щоденник до ранку, якщо буде потрібно.

– Я єбу, нічого у нас немає, – сказав він, не зупиняючись ні на мить.

Чи справді він був настільки переймався і нервував, чи це була лише гра, маленька вистава, театр одного актора й одного глядача? Пшемек міг мати рацію, вони з Анджейком були в змові. Коли він представив нам свою теорію там, нагорі, зі склянкою "Виборової" в руці, це здавалося мені божевільним і нереалістичним, але щохвилини, яку я присвячував, аналізуючи всю ситуацію, я розумів, що він міг бути правим, і все більше ситуація не здавалася такою дурнуватою.

– Я піду до себе і подумаю, хто міг би зустрітися з Аліцією, – запропонував я, бо мені все це вже трохи набридло.

– Звичайно, йди, – погодився він.

– О котрій годині ти змінюєш Бернарда?

– О шостій вечора – Він інстинктивно глянув на годинник. – Через дві години. Якщо щось в голові у тебе проясниться, приходь до мене туди.

– Гаразд, – відповів я і рушив до дверей.

– Міхал? – це питання мене зупинило.

– Так?

– Тебе б сильно здивувало, якби це був один із двох твоїх приятелів?

Питання мене не дуже здивувало, я вже підозрював, що Янек висуне звинувачення в цьому напрямку, тому він і казав мені поговорити з ними.

– Я тут вже нікому не вірю, – ухильно відповів я.

– Думаю, що це хтось із молодих, – сказав він, дивлячись мені в очі. - Крім вас трьох, хто ще це міг би бути?

– Небагато, це невелике селище, – сказав я. – Ще є Марек, але він зануда, тільки книжки читає, дуже хоче бути вченим, точніше інженером, і будувати двигуни. Роберт сидить у спортивній школі з інтернатом, приїхав на Різдво, але з нами не розмовляє, бо не п’є горілки, хоче бути ще Дейною чи Бонєком[19], у нього тільки м’яч у голові. Ґжегож навчається в семінарії, теж тільки на канікули приїхав.

– Розумію, – відповів він. – Подумай про цих двох твоїх друзів, чи ніхто з них останнім часом не поводився дивно, чи, можливо, вони почали занадто багато пити, можливо, палити.

– Добре, - відповів я на це. – Вже йду.

Я вийшов з кімнати, але я все ще чув його кроки в коридорі, кроки лева, що ходив туди-сюди у своїй клітці. Наш гід із зоопарку пояснив, що так трапляється, коли тварина нервує або голодна.

У своїй кімнаті я ліг зручніше в очікуванні на те, що станеться. Мені не довелося думати про потенційних приятельок Аліції, про можливу провину Метека чи Пшемека чи про те, хто був убивцею. Я це добре знав. Я міг би зосередитися на зовсім іншому питанні, яке було набагато приємнішим. Що я зроблю з цим сукиним сином, коли він попаде до моїх рук. І я хотів зробити з ним багато гидких речей. Аби лише мені на це дозволили. А може, і не доведеться ні в кого питати дозволу?

.

***

Цього разу мене за руку смикала мама, а не Янек. Мабуть, я заснув на своєму ліжку, солодко розмірковуючи про помсту. Добра горілка, ситна вечеря та втома взяли своє.

– Міхалек, вставай. – Її голос, ніби шепіт, але проникаючи крізь вуха в усі закутки мого сонного мозку, підняв мене на ноги.

– Тато повернувся? – машинально запитав я, бо це було перше, що я асоціював як можливу причину пробудження.

– Ні, ще ні, – відповіла вона. – Але відбувається щось погане.

– Боже, скільки я спав? – запитав я, побачивши, що за вікном чорна ніч.

– Зараз близько п’ятої години.

– Це добре, я боявся, що вже ранок.

– Ні, зараз тільки вечір, – відповіла вона, і я відчув у її голосі хвилювання, наче вона відчувала себе відповідальною за всі гріхи світу.

– Мамо, що сталося? – запитав я цілком свідомим голосом. – Щось із татом?

– Ні, тато ще не повернувся, я ж тобі казала.

– Так про що йдеться?

– Це Анджеєк убив усіх цих людей? – запитала вона серйозним, але й глибоко стурбованим тоном.

– Звідки ця ідея?

– Тому що в селищі кажуть, що це він.

– Хто так каже? — запитав я, пожвавішавши, чого