Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Арніка тримала щита. Змушувала тяжку болотну воду текти. Гнала її напівсферою, порушуючи всі закони природньої науки. Серце гулко гепало у вухах. Піт застилав очі й лоскотав брови. М’язи перетворились в перетягнуті струни лютні неумілого барда — того й дивись луснуть. Вона не знала, скільки часу минуло й скільки ще витримає. Та вона мала тримати щита. Бодай аби захистити себе та дати надію чоловікам на невелику передишку, якщо втомляться.

На заняттях в неї виходило тримати невеликий купол годину. Цей був у рази більшим. Руки нестерпно боліли. Хотілось опустити, розім’яти їх. Але якщо вона упустить щита зараз — вони стануть обідом для ненаситних трупів. Вона більше ніколи не побачить бабцю. Не почує її скрипучого голосу, коли вона знову відчитуватиме її за учіння молодших шкідливим заклинанням. Індгарт не зустрінеться із загадковою дівчиною. Не стане ельфійським королем. А Антаїр не повернеться до вагітної дружини.

Антаїр з Індгартом влетіли назад в купол. Вони перемовлялись, але Арніка не чула їх голосів. Ельф щось крикнув, вампір з ним погодився. Короткий кивок. У вухах шум води і крові. Рев мерців уже навіть не доставав її. Вона перетворилась на силу. Тіло горіло, мозок плавився. Ще трохи й все. Варто їй опустити руки, варто здатися й вона втратить, впустить все.

Думка про це відкинула страх на задній план. Він уже не простягав свої кістляві руки до її горла в надії забрати дихання й змусити опустити руки.

Ще мить тому крики живих, харчання мертвих могли оглушити її, забрати спокій і рівновагу. А тепер лише упевненість та дзвеняча тиша у вухах. Арніка зціпила зуби так, що ті ледь не тріснули. Руки тремтіли від напруги, коли вона звела їх над головою.

Перед очима поплили чорні плями: сили на дні. Елементаль вимагав більшої плати за поміч. Потрібно підсилити щит, треба вплести в нього бодай щось, що могло послабити нежить. Щось, що могло дати сил самій Темряві, закованій всередині неї. Всередині кожного мага. Живого і мертвого.

Опустити руки до мішечка Арніка не могла — разом з ними опуститься щит. Думки змішались. Виловити бодай одну за слизького хвоста було нереально. Подих забивався. На краю свідомості промелькнула думка. Приготувавшись до спалаху болю, вона прокусила внутрішній бік щоки. Щит спалахнув криваво-червоним.

Мерці зашипіли. Вони задкували й відходили. Антаїр з Індгратом пронеслися поруч. Хтось з них окликнув Арніку, але вона не звернула уваги. Вона вплітала саму себе в щита, ділилась з елементалем силою і кров’ю, а елементаль дарував їй захист. Це не могло тривати довго, та все ж, мало дати чоловікам більше часу.

Мерці не могли більше підійти до щита – він починав плавити їх, різати на частини на підході. Арніка не могла стримати шаленого сміху. Відчуття сили затопило її. Вона могла б, якби дала більше, знищити їх усіх. Елементаль обіцяв це, він просив її. Його голос шепотів в неї в голові. Чарував. Арніка вже готувалась прокусити іншу щоку, як перед очима промайнув Віал. Він міцно стиснув її за щелепу, не дозволяючи зробити те, що просив елементаль. Чорні очі зло дивились в зелені. Арніка затремтіла.

Ще трохи й її тіло просто не витримало б — її калатало. Сила, що вона черпала з крові свого роду, змішувалась з силою померлих тут, росла. Все сильнішими й сильнішими хвилями налітаючи на неї, вона зносила усі блоки й захисти. Вона випалювала її. Якби Арніка зробила так, як хотів елементаль, вона б загинула тут. Можливо, навіть, потягнула за собою не лише мертвих, а й живих. Вона вдихнула крізь зуби, вдячна примарному видінню й втиснула сили, які мала в останній порив.

Нежить шипіла й почала відступати, вона харчала давилася, плавилась. Її сила, та сама, що тримала її на цім боці, повернулась проти неї. Щит пульсував у такт гулу в вухах. Арніка відчувала це шкірою й духом. Вона сама була тим щитом. Вона палила всіх мерців, яких могла дістати, на даючи більше елементалю, ніж могла витримати.

Краєм ока вона бачила Індгарта з Антаїром. Вони з новою силою кинулись на порушений стрій. Рвали й рубали, стрілами металися болотом, знімаючи голови й вириваючи чорні від гною серця. Мерці сповільнювалися, харчали, давилися власною чорною кров’ю й падали, розсипаючись попелом на вітрі.

Важко дихаючи, Арніка оперлась спиною на бік Ромашки, що все так й стояла обабіч неї. Вона фиркнула й прийнялась жувати розпатлане волосся. Арніка пообіцяла собі, що якщо вони виберуться – вона обріже його. А то кобила не залишить її в спокої. Тіло палало він напруги, перед очима пливло. Звуки обухом ударили по голові. Якщо виберемося.

“Без якщо, інакше останешся тут,” — прозвучав в голові голос Індгарта й її поглинула пітьма.