Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 10. Долина нечисті

Десятки і сотні мерців незграбно, як позбавлені панциру слимаки, сунули в їх бік. Разом з тим підсилювався запах гнилої плоті. Вони окружали їх, рухомі своєю кровожерливістю й жагою свіжого м’яса. Мерці ревли, стогнали, наступали один на одного, барахталися в багнові, але невблаганно наближались.

Кілька днів тому вони натрапили на стоянку Вестів поблизу тракту. Вампіри розбили табір на півшляху до Лісу. Їм пощастило: Антаїр почув їх раніше, ніж вони почули їх. Арніці не хотілось навіть уявляти, що б було, якби не він.

— Тш-ш, — прошипів Антаїр, щойно вони повернули в бік Смородини. — Тут хтось є.

— Кровососе, якщо ти…

— Тихо! — гаркнув він, зістрибуючи з Гнідого. Він шумно втягнув повітря й вилаявся. — Чорт!

— Що там уже?

— Вести.

На мить Арніку охопила паніка. Все? Отак? Можна забути про диплом мага? Вести були тут і вони уже знали про них. Зараз вони нападуть. Але Вести так і не нападали. Танули миті, гул у вухах сходив нанівець. Паніка відступила.

— Вони знають що ми тут? — неслухняним голосом запитала Арніка.

Антаїр мотнув головою.

— Ні. Вітер в наш бік. Ми можемо обійти якось? — він повернувся до напруженого, як тятива ліку, Індгарта.

— Поки вітер не перемінився так, – кивнув ельф. Він знав цю місцевість значно краще за Антаїра. Все ж, це шлях до його дому. – Тут є інша дорога. Пройдемо через Долину Нежиті. Я знаю коротку дорогу.

От тоді-то вони й натрапили на мерців. Ох, казав же Зареус: “Хто коротко ходить, той до могили згонить”. От і вони зараз могли до неї трапити.

Темні, з облізлою шкірою й поточеними червами нутрощами, мерці підступали ближче. Колись на цих землях були прості болота, та в часи Великої Війни тут сталось побоїще, в якому загинув син Лади, прикликаних на Континент, аби зупинити війну. Прокляття Древніх Богів упало на землі. Й тепер всяк померлий тут, підіймався й був приречений на вічне скитання в’язкими тропами в пошуках нещасливих подорожніх в якості поживи.

В голові пронеслися слова Індгарта:

«От вам і чудові та прекрасні Колодвські землі: найбезпечніші землі на світі — як не живим, так мертвим на прокляття трафиш!»

Арніка сперечатися не стала. Було не до того. Вона коротко кивнула й прикликала до себе чари. Останні кілька седмиць вона надто часто вже стикалась з власною безпорадністю. І бачить Марена: вона ненавиділа себе за це. Настільки марна в бою дівка, як вона, ніяк не може бути тією “Обраною”, “ Дівою з Пророцтва”, про яку говорили в усіх кутах Сермізу. Що ж вона, в біса, за Обрана така, якщо невтьопна навіть себе захистити? Злість закипала всередині.

Вони збирались до сну, коли чутливий дух Антаїра уловив шкряботіння смерті в їх бік. Він миттю вихопив меча.

Нечисть повільно наближалась ідеальними, концентричними колами. Ніби її хтось направляв. Живі мерці не здатні самостійно шикуватися в настільки правильні й організовані фігури. Це було за межами можливостей їх пересохлих мозків.

— Не спи, Арніко! — крикнув Індгарт, стрибаючи Гнідому на спину. Сідло залишилось лежати на землі. В правій руці він уже тримав гворда, а лівою намагався дістати з наплічника шпильки.

Він несподіванки, дівчина різко втягнула носом повітря й відразу про це пошкодувала. Її зігнуло від нестерпного смороду. Запах болота й тини перемішався із солодким запахом гнилої плоті. Зробивши крок вперед, Арніка призвала до себе силу й прошептала:

— Водний елементалю, прийди зов мій і роду мого, подаруй силу, дай право керувати нею як мені заманеться задля безпеки моєї і роду мого, що при смерті моїй обірвати си може.

Вона дістала з мішечка на стегнові дрібку чорної солі й кинула в калюжу. На кінчиках пальців зажевріла сила. Чорноводний щит здіймався над рукою маленькою кулею. В плече їй ткнулась Ромашка. Кобила нервувала, била копитом, але в ліс не тікала. Розуміла, що там нічого хорошого її там чекати не могло.

З зусиллям Арніка розширила сферу до розмірів прийнятного купола. Повільно опустила її, окресливши межу між ними й рухомою купою з рук і ніг, порваних пащек й визираючих назовні органів. Ступнями вона вгрузла в м’яке багно Долини. Купол, хоч і створений за рахунок магії, масу мав реальну. Й тепер ця маса лягла на її плечі. Мерці не могли переступити текучу воду, хіба що утопленики, але їх видно не було. Бодай поки що.

По праву руку від Арніки пронісся червоний силует на чорному що ніч коневі. Він пробив стіну води й обдав льодяними бризками. Мить й стіна затягнулася, ніби ніхто її й не рушив. Різкими рухами Антаїра можна було невільно залюбуватися. Темноволосий в кровавому каптані, він добре вправлявся з мечем. Сипав ударами з такою силою, що меч його розрізав тіла подібно нагрітому сонцем маслу.

Геометрична правильність їх строю рушилась. Краєм ока Арніка помітила фігуру Індгарта. Він прорізався крізь юрбу нечисті, пускаючи в хід гворд, розриваючи гнилі черепи й виносячи уражені червами мозки. Індгарт домчав до Антаїра й змінив його в активній позиції.

Вони носились зелено-червоним вихором, раз за разом зносячи голови, відсікаючи руки й ноги. Бризки чорної крові кропили їх фігури й обличчя. Палих мерців відразу заміняли нові. Здавалось, вийшла з берегів безкінечна ріка Смерті й тепер неслась на них, в бажанні погребти під своїми водами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍