Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

так думають. Чоловік із його обличчям, голосом, жестами ходить світом, і цього їм достатньо.

Я більше не схожий на Піранезі. У моєму волоссі немає коралових намистин чи риб’ячих кісток. Моє волосся чисте, підстрижене й укладене. Я гладенько поголений. Ношу одяг, принесений зі сховища, куди його відправили сестри Метью Роуза Соренсена. Роуз Соренсен мав багато одягу, напрочуд доглянутого. У нього понад десяток костюмів (це дивно, позаяк доходи в нього були невеликі). Любов до одягу також була властива Піранезі. Той часто писав про одяг доктора Кеттерлі у щоденнику й скаржився на контраст зі своїм лахміттям. Гадаю, цим я відрізняюся від них обох — від Метью Роуза Соренсена й Піранезі: розумію, що мене одяг не надто цікавить.

Мені привезли зі сховища й багато чого іншого, найважливіше ж — пропалі щоденники Метью Роуза Соренсена. Вони охоплюють період із червня 2000 року (коли він був студентом) до грудня 2011 року. Що ж до решти його майна, то я збираюся позбутися більшої його частини. Для Піранезі нестерпно володіти такою силою речей. Він постійно повторює: «Мені це не потрібно!»

Піранезі завжди зі мною, проте від Роуза Соренсена в мене є лише натяки й тіні. Я складаю його докупи з предметів, які він лишив по собі, з того, що кажуть про нього інші люди, та ще, звісно, з його щоденників. Без отих щоденників я був би геть безпорадний.

Я пам’ятаю, як влаштований цей світ, — більш-менш. Пам’ятаю, що таке Манчестер, хто такі поліціянти, як користуватися смартфоном. Можу користатися грішми, хоча цей процес досі видається мені дивним і штучним. Піранезі має сильну антипатію до грошей. Піранезі хоче сказати: «Але ж мені потрібне те, що є у вас, то чому б вам не віддати це мені? А потім, коли в мене буде щось, потрібне вам, я просто віддам його вам. Така система простіша й набагато краща!».

Але я не Піранезі (чи принаймні не лише він) і усвідомлюю, що це, певно, сприймуть не надто добре.

Я вирішив написати книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Це хотів зробити Метью Роуз Соренсен, і це хочу зробити я. Зрештою, хто знає роботу Арна-Сейлза краще за мене?

Рафаель показала мені, чого Лоуренс Арн-Сейлз навчив її: як знайти шлях до лабіринту та як знайти вихід із нього. Я можу приходити й повертатися коли заманеться. Минулого тижня поїхав потягом до Манчестера. Сів на автобус до Майлз-Плеттінґа[45]. Пройшов безрадісним осіннім ландшафтом до квартири у висотці. Двері відкрив худий, замучений чоловік, від якого сильно відгонило цигарками.

— Ви Джеймс Ріттер? — запитав я.

Він відповів ствердно.

— Я прийшов, аби повернути вас, — сказав я.

Я провів його тінистим коридором, і коли довкола нас виросли шляхетні мінотаври першого вестибюля, він заплакав — не від страху, а від щастя. Негайно сів під великими, широкими мармуровими сходами, де колись спав. Заплющив очі й прислухався до припливів. Коли настав час іти, він благав мене дозволити йому залишитись, але я відмовився.

— Ви не вмієте добувати їжу, — сказав я йому. — Так і не навчилися. Ви тут загинете, якщо я вас не годуватиму, а взяти на себе таку відповідальність я не можу. Проте я приводитиму вас сюди знову, коли забажаєте. А якщо я вирішу повернутися назавжди, то обіцяю, що візьму вас із собою.

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця

ЗАПИС ВІД 28 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця, омивають припливи. Я розмістив його в одній із нижчих зал, до якої можна ввійти через восьмий вестибюль, і прип’яв його до статуї напівлежачого чоловіка. Очі у статуї заплющені; можливо, чоловік спить; його кінцівки оплели товсті змії.

Тіло покладено в торбу з пластикової сітки. Отвори в сітці достатньо широкі, щоб риби могли просунути туди рота, а птахи — дзьоба, і достатньо дрібні, щоб не загубилася жодна маленька кісточка.

За моїми оцінками, за шість місяців кістки стануть білими й чистими. Я зберу їх і віднесу до порожньої ніші у третій північно-західній залі. Покладу Валентайна Кеттерлі біля чоловіка з коробкою з-під печива. Посередині розміщу довгі кістки, перев’язані шпагатом. Праворуч поставлю череп. Ліворуч покладу коробку з усіма дрібними кістками.

Доктор Валентайн Кеттерлі спочиватиме зі своїми колегами — Стенлі Овенденом, Мауріціо Джуссані та Сільвією Д’Аґостіно.

І знову статуї

ЗАПИС ВІД 29 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Піранезі жив поміж статуй, безмовних постатей, які приносили йому втіху й просвітлення.

Я гадав, що в цьому новому (старому) світі статуї не матимуть значущості. Навіть не уявляв, що вони допомагатимуть мені й надалі. Проте я помилявся. Зіткнувшись із людиною чи ситуацією, якої не розумію, я досі машинально шукаю статую, що просвітить мене[46].

Я думаю про доктора Кеттерлі, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую з дев’ятнадцятої північно-західної зали. Це статуя чоловіка, що стоїть коліньми на постаменті; поряд лежить меч із клинком, розламаним нап’ятеро. Довкола — інші уламки, залишки сфери. Чоловік розбив своїм мечем сферу, бо хотів її зрозуміти, але, виявляється, знищив і сферу, й меч[47]. Це його спантеличує, та він не бажає змиритися з тим, що сфера розбита й нічого не вартує. Він підібрав деякі частинки й уважно дивиться на них, сподіваючись, що вони врешті дадуть йому нові знання.

Я думаю про Лоуренса Арна-Сейлза, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую, що стоїть у верхньому вестибюлі обличчям до верхівки сходів (тих, що здіймаються з тридцять другого вестибюля). Це статуя папи-єретика на престолі. Він гладкий, розпухлий. Хитається на троні безформною масою[48]. Трон величний, але мало не розколюється надвоє під цією вагою. Папа знає, що огидний, але видно, що ця думка його тішить. Він насолоджується тим, що чимось шокує. На його обличчі сміх змішаний із торжеством. «Погляньте на мене, — неначе каже він. — Погляньте на мене!»

Я думаю про Рафаель, і в мене в голові виринає образ — ні, два образи.

В уяві Піранезі її зображає статуя в сорок четвертій західній залі. То статуя королеви на колісниці, оборонниці свого народу. Вона — сама доброта, сама лагідність, сама мудрість, саме материнство[49]. Піранезі бачить Рафаель такою, бо Рафаель його врятувала.

Однак я обираю іншу статую. В моїй уяві Рафаель — статуя в передпокої, що між сорок п’ятою та шістдесят другою північними залами. Це постать, що йде вперед, тримаючи ліхтар. Чітко визначити стать цієї постаті важко: зовнішність у