Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Еге ж. тут не було нічого такого, про що ми й самі не здогадалися б. Це мало чим могло стати нам у пригоді.  

— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.  

— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.  

Ми вирячились на неї.  

— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?  

— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.  

— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?  

Леді стиснула губи:  

— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...  

— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.  

— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.  

— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.  

Я щасливо всміхнулась йому:  

— Мені ця справа теж до вподоби.  

Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.  

Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.  

Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.  

— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.  

Еге ж. сама я   блискуче    вибралася з неї: то була одна з найулюбленіших моїх справ. Хтозна, може, нинішня справа виявиться ще вдалішою. Настрій у мене був чудовий, майже веселий. Джорджа з нами не було — він працював у бібліотеці й ще не приїхав. Голлі Манро сиділа в нашій конторі на Порт- ленд-Роу й клопоталася з нашими теками та скріпками. Тож зараз ми з Локвудом були сам на сам.  

Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.  

— На Берклі-Сквер ми працювали влітку, — заперечив він. — Коротку літню ніч легше пережити. А нинішня, здається, буде довга... Стривай-но, зараз тільки третя година, а я вже зголоднів, — він копнув носаком черевика свою торбину. — А добре вийшли в Голлі оці бутерброди, еге ж?  

— Умгу, — насупилась я. — Добре.  

— Молодчина вона, що приготувала їх.  

— Умгу, — знову відповіла я, щосили намагаючись усміхнутись. — Молодчина.  

Справді, наша гарненька помічниця приготувала нам бутерброди. А ще —