Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

спакувала наші робочі торбини. Хоч я потім уважно перевірила свою торбину (такі справи не варто доручати нікому іншому, якщо сам хочеш залишитися живим), та мушу визнати, що з цією роботою вона впоралась якнайкраще. Однак ще кращим її вчинком було те. що сьогодні Голлі залишилась удома. Цієї ночі ми працюватимемо втрьох, як і було завжди.  

Площею проходили нечисленні люди — тутешні жителі, судячи з їхнього дорогого вбрання. Минаючи нас. вони позирали на наші рапіри, темний одяг, оцінювали наші вичікувальні пози й поспішали собі далі, потупивши голови. Професія агента — кумедна річ, як зауважив колись Локвуд: тебе однаково й шанують, і зневажають. Увечері ти втілюєш лад і найкращі сподівання: тебе раді бачити всюди. А вдень твоя поява — неприємне втручання в повсякденне життя, символ хаосу, який ти намагаєшся подолати.  

— Вона чудова помічниця, авжеж? — провадив Локвуд.  

— Голлі? Умгу. Чудова.  

— Я хотів ще сказати — вольова. Не побоялась поставити на місце цю стару відьму Вінтерґарден. Взяла й сказала їй просто в очі все. що думає. — відгорнувши пальто, він перевірив пластикові каністри, що висіли в нього на поясі. Заблищали магнієві іскри. — Я знаю. Люсі. що спочатку ти сумнівалася щодо неї... Тижнів десь зо два. А як ти   зараз    ставишся до Голлі?  

Я видихнула, надувши щоки, й поглянула на Локвудову нахилену голову. Що я могла йому сказати?  

— Ну... добре... — врешті відповіла я. — Часом не без суперечок. але... сподіваюсь, коли-небудь я   зрозумію,    що вона...  

Локвуд рвучко випростався.  

— Чудово! — промовив він. — Поглянь, ось і Джордж!  

То справді був наш товстунчик Джордж, він саме переходив вулицю: сорочка розстебнута, окуляри запітніли, мішкуваті штани подекуди промокли. На плечі він ніс свій потріпа- ний рюкзак, а рапіра волочилася за ним ззаду, мов хвіст. Він. засипаний, підійшов до нас.  

Я поглянула на нього:  

— У тебе павутиння у волоссі.  

— Така моя робота. Зате я дещо відшукав.  

Джорджеві   завжди    вдається щось відшукати. Це одна з найкращих його рис.  

— Убивство?  

У Джорджевих очах майнув вогник — яскравий і гострий. Це щоразу свідчило про те, що його пошуки завершились успіхом.  

— Атож. Стара відьма збрехала, кажучи нам, що в будинку її батька ніколи не було вбивства. Убивство там відбулося — справжнісіньке й нівроку криваве.  

Локвуд усміхнувся:  

— Чудово. Я взяв ключ, а Люсі твою торбину зі знаряддям. Ходімо далі від цього вітру і вислухаймо всі похмурі подробиці твоєї історії.  

   

Якщо панна Фіона Вінтерґарден і могла десь збрехати, то про свій будинок вона розповіла чистісіньку правду. Він і справді виявився розкішним: кожна кімната, кожна річ у ньому свідчили про багатство й високе становище господині. То була вузька, проте довга споруда, що відходила від площі на далеку відстань. Стелі в кімнатах були високі, оздоблені алебастровою ліпниною, стіни обклеєні дорогими шпалерами з візерунком у вигляді тропічних квітів і птахів. Важкі штори затуляли вікна; біля стін усюди стояли скляні шафки з усілякими дивностями. В одній із кімнат на першому поверсі стіни були завішані десятками невеличких картин — вишикува- них, мов вояки на параді, стрункими рядами. Знайшли ми також і чудову бібліотеку. Вітальні, спальні, ванні кімнати, коридори — все це просто вражало нас. Тільки на горищі стіни були просто тиньковані, а під самісіньким дахом притулилось із пів дюжини комірчин для слуг. Здавалось, ніби тут із будинку здерли його розкішну шкіру, оголивши кістки, суглоби та м’язи.  

Найбільше, звичайно ж, нас зацікавили сходи: розповідаючи про них, наша клієнтка так само не збрехала. То була надзвичайно витончена конструкція — темне серце всієї будівлі. Увійшовши всередину, ви одразу натрапляли на величезний овальний колодязь, що прорізав усю споруду знизу догори. Сходинки міцно прилягали до правого боку овалу і, згинаючись проти годинникової стрілки, вели на горішні поверхи. З лівого боку здіймалася арка балюстр