Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

ніби боїться, що звідти хтось вискочить на неї. Зараз вона лежить в окремій палаті психіатричної клініки в Північному Лондоні, й за нею спостерігають лікарі з ДЕПРІК. Кажуть, що в дівчинки після- травматична кататонія. Прогноз не дуже втішний.  

— Панно Вінтерґарден, — суворо сказала Голлі Манро. — Вам не слід було наймати цих дітей. Це ваша велика помилка. Ви мали звернутися до агенції.  

На щоках леді спалахнули дві червоні плями. Я чекала, що зараз вона вибухне гнівом, проте жінка лише сказала:  

— Оце я зараз і роблю.  

— Після того, що сталося?  

— Люба панночко, я не збираюсь...  

Джордж рішуче підхопився:  

— Як бачите, я мав рацію. Після всієї цієї історії нам треба підживитись. Нам потрібні калорії, енергія. Настала мить скуштувати морквяного торта... Ні, ні, панно Вінтерґарден, я наполягаю, — він підхопив лопаткою шматочок торта і, немов круп’є, що здає карти, перекинув його на її тарілку. — Ось так. Це допоможе нам трохи оговтатись.  

Чотири наступні шматки вмить розлетілись по тарілках. Ми з Локвудом узяли по тарілці, ще одну я простягла Голлі.  

Вона відмовилась, витончено махнувши своєю наманікю- реною рукою:  

— Ні, Люсі, дякую. Візьми собі. Я не хочу.  

Звичайно ж, вона берегла статуру. Я важко сіла на місце з двома тарілками в руках.  

Історія з дітьми з нічної варти не давала нам спокою. Ми всі їли торт, проте кожен їв по-своєму. Наша зблідла клієнтка обмежилась тим, що гидливо відскубнула малесенький шматочок, якого не вистачило б і польовій миші. Я проковтнула свою порцію швидко, мов голодний альбатрос. Локвуд мовчки сидів і дивився на полум’я в каміні. Розповіді про смерть від дотику привида завжди гнітили його.  

Тим часом Джордж чомусь ніяк не міг узятись до свого шматка. Йогоувагу привернула якась дрібниця в убранні нашої гості. Він утупився у срібну прикрасу на її пуловері, цю штучку було ледве помітно за бганкою кардигана.  

—Яка цікава у вас брошка, панно Вінтерґарден, — сказав він.  

Леді, потупивши очі. тихо відповіла:  

— Дякую.  

— Це. здається, арфа?  

— Ліра. Щось на зразок давньогрецької арфи.  

— Це. мабуть, щось означає? Раніше я вже бачив такий самий знак...  

— Це символ «Товариства Орфея» — є такий клуб у Лондоні. Я займаюсь у ньому добродійництвом... — вона обтрусила з пальців крихти торта. —Атепер скажіть мені, пане Локвуде, як ви чинитимете далі?  

—Якнайобережніше, — відповів Локвуд, підводячись із крісла без жодного сліду усмішки на обличчі. — Звичайно, ми візьмемось за цю справу, панно Вінтерґарден, проте ставки над то високі, тож я не хочу зайве ризикувати. Сподіваюсь, цього вечора у вашому домі не буде нікого? Чи можете ви зі слугами переночувати десь інде?  

— Більша частина слуг уже звільнилась. А решта... Так. сьогодні мій дім буде до ваших послуг.  

— Чудово. І ще одне, останнє, запитання... На початку нашої розмови ви згадали про сліди та «явища, що їх супроводжували». Що це за явища?  

Панна Вінтерґарден насупилась, над її переніссям набігли зморшки. їй явно не хотілось розповідати про такі подробиці.  

— Мені важко це пригадати. Мою увагу привертали тільки сліди.  

— Ідеться не про   видимі    речі, — пояснила я. — Оті діти з нічної варти... може, вони щось   чулії?    Чи відчували   щ   ось химерне?  

Відчували страх, як я вже розповідала вам. А ще, напевно, холод. Одна з дівчаток нібито казала, наче їй здалося, що хтось пройшов повз неї.