Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Усе це спогади про хвилю й про море.

Наркози

Війну було програно — і те, що я ще кілька років залишався при війську, вважаю своєю помилкою, хоча такі ретроспективні висновки позбавлені сенсу. Вернер фон Фріч, який одного разу відвідав мене в Ганновері, також вважав, що в армії я не на своєму місці. Він сказав таке одному товаришеві після того, як ми утрьох вели розмову про Рембо. Я дізнався про це лише через двадцять років, на той час Фріч уже загинув у Польщі. Врешті, він не мав жодної користі з того, що завиграшки долав усі кар'єрні етапи аж до найвищого щабля. Більшою чи меншою мірою це стосується всього нашого покоління. У той час Фріч був відкомандирований до школи верхової їзди, але з часом з кіньми та кавалеристами, вже не кажучи про рицарів, було покінчено. Від бризок ще можна вберегтися, але годі врятуватися від багна й попелу, коли вибухне Кракатау.

Саме тоді я відкрив для себе Рембо й був просто одержимий ним. До сьогодні я вважаю його одним із засновників модерну й можу тільки уявити, який переворот викликала зустріч з ним у Верлена.

Фріч, очевидно, вважав, що такий різновид літературного захоплення є шкідливим для служби, а отже, й для кар'єри. І це було слушно; пристрасть завжди вказувала на те, чим людина займається, але також на те, що їй слід облишити. «Читач» — не надто вигідний предикат для особистого резюме.

А ще сюди додавався неспокій від того, що день і ніч доводилося робити десятки справ, які не мали між собою нічого спільного. І те, що при цьому дещо вдавалося, я пояснюю зокрема тим, що, на відміну від свого батька, я не змінював своєї пристрасті. Я щораз знову підхоплював ту саму нитку, яку взявся сукати. «Він не вірний, але прив'язується», — якось сказав Мартін про мене одній подрузі.

Із цими перервами та поверненнями до тієї самої нитки неминуче пов'язана зміна в оцінках. Ми наближаємося до ядра. Так само було й щодо сп'яніння, яке спершу цікавило мене як вітальне, а згодом як духовне збудження — і врешті як катапульта перед стіною часу.

Мопассана я маю розглядати як провідника до другого рівня. Його вплив інтелектуальним способом підвів мене до самого плетива матерії. Він відносив сп'яніння до способу передачі абсолютного знання: «То було так, ніби я дотягся до дерева пізнання». Невдовзі після цього він уже не впізнавав себе в дзеркалі.

До речі, дзеркало є своєрідним пробним каменем: якщо ми спроможні спроектувати в нього своє «я», це значить, що нам вдалася важлива видозміна. Так після зустрічей зі смертю дзеркальне відображення стає різким.

Поекспериментувати з ефіром у мене виходило нечасто; могло минути пів року, аж поки я знову звертався до цього, а часом я шукав у ньому прихисток, якщо реальний світ більше не задовольняв або його слід було розігріти. До речі, сильна жара, наприклад у сауні, може спровокувати подібне прояснення погляду.

Експерименти з наркотичними речовинами можуть бути нечастими хоча б тому, що в поквапному перебігу дня майже немає для цього часу. Такі речі також важко планувати наперед, оскільки бажання експериментувати з ними виникає несподівано. Тож можна було припустити, що всі ці проби колись кепсько закінчаться, і справді так воно і сталося, коли я дійшов до хлороформу.

Хлороформом, так само як ефіром та подібними речовинами, нерідко зловживають. Левін повідомляє про свого пацієнта, якого лікував саме через таку залежність, а також про одного учня, якого знайшли у стані важкого наркотичного сп'яніння з рушником, просоченим хлороформом і притуленим до рота; його вже не змогли повернути до життя.

Коли я спробував хлороформ, вечір був доволі похмурий, накрапав рясний холодний дощ; місто було відчуженим. Перед цим я накрутив гучного будильника, що був для мене незамінним, оскільки я не любив вставати й переважно до пізньої ночі або блукав містом, або читав і працював. Часто в пізню пору якийсь неспокій гнав мене з дому, ніби я боявся проґавити якусь пригоду.

Потім я замкнув двері. Сп'яніння на самоті завжди має в собі щось магічне; воно належить до дійств, під час яких намагаються уникнути несподіванок. Це стосується також запліднення й самогубства, які доповнюють одне одного своїми глибинами.

Існує надто сильна та надто слабка чутливість до отрут; хлороформ тут не є винятком. На мене він подіяв як важкий снаряд, як удар сокирою, що одним махом вибиває з тебе свідомість. З ефіром все було по-іншому — там ніби бриніла тятива, вона не викликала страху, а лише створювала п'янкі коливання.

Можливо, існує також гомеопатія вмирання, галявини серед густого лісу; Гіпнос присвічує своєму братові-близнюку Танатосу.

Коли я підхопився з ліжка, будильник уже мав давно продзвеніти. Пробудження було важким, як у того, хто пережив морську хворобу під час шторму. Блювотиння вкривало подушку.

Був ранок понеділка — час, коли за неписаними законами найменше годиться оголошувати себе хворим. На щастя, того дня не було, як завше, занять, а тільки ранкова гімнастика. Тож я поплівся на Ватерлооплац і з відсутнім виглядом пересувався там між відділеннями, які робили вправи. Кноке, який вів там одну групу й наступного ранку мав вирушати до Росії, де під орудою Зекта[281] повинен був навчати пілотів, через багато років згадував про цей ранок. У нього виникло враження, що я прийшов просто з нічної гулянки, де все аж вирувало від ексцесів, як від водних атракціонів у парку Тіволі. Я не став його переконувати в