Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

контроль за річкою як важіль впливу на Єгипет, перешкоджаючи в такий спосіб, щоб арабізований і мусульманський Судан став частиною Єгипту. Так, Лондон модернізував частини економіки країни й почасти заклав підвалини майбутньої незалежності Судану. Уґанда була важлива, бо тут були природні резервуари Білого Нілу, але побіч цього Лондон мав обмежені інтереси до країни, а британські капіталістичні інтереси також нею нехтували. Лондон пов’язав Уґанду з Індійським океаном залізницею на початку ХХ століття. Британці імпортували залізничників з Індії, тож це посприяло утворенню великої азійської меншини в країні, що матиме велике значення для майбутнього Уґанди. Використання цієї залізниці стало головною причиною відділення Кенії як окремої держави й того, що там, як в одній із небагатьох британських колоній, житиме переважно білошкіре населення. Це сталося, зокрема, після того, як британський уряд під час погромів у Росії запропонував Теодору Герцлю, лідеру єврейського сіоністичного руху, частину Кенії для створення на тамтешніх теренах незалежної єврейської держави[281].

Британські колоніальні адміністратори керувалися, певна річ, різними мотивами. Немає сумнівів, що карикатури чоловіків, що сидять на переносних кріслах у штанах кольору хакі, узагалі не вигадані, а цілком реальні. Однак колоніалістів не можна описати як посланців зла або альтруїстичних місіонерів християнства, просвітництва чи поступу. Британську імперію вздовж Нілу населяли різні особи: від британських бюрократів у Єгипті, що мали економічно-адміністративну або технологічну освіту, до найкваліфікованіших гуманітаріїв та антропологів, яких відря­джали в Судан. Не варто забувати про жорстоких солдатів із брутальною філософією управління, які діяли в інших регіонах від імені Лондона. Для багатьох це ставало штибом життя; у Південному Судані досвідчені офіцери, проживши тут десятки років, зневажливо називали тих, хто залишався на менш ніж два роки, passing birds (перелітні пташки). Інші чиновники натомість критикували таких офіцерів за те, що вони стали надто лояльними до тих, ким мали б керувати[282].

Історія Британської імперії на берегах Нілу засвідчує, що британський колоніалізм сформований особливими екологічними та політичними відносинами. Зважаючи на те що британці контролювали величезну територію, тут нерідко виникали внутрішні суперечки й конфлікти між британськими посланцями в різних регіонах. Британці в Судані, Уґанді та Єгипті подеколи не могли дійти консенсусу щодо того, як використовувати головний ресурс цього регіону, який неабияк впливав на кожну з цих держав.

З появою деколонізації у світовому порядку денному сер Річард Тернбулл, британський губернатор Адену, сказав, що, коли Британську імперію нарешті поглинуть хвилі історії, після неї лишаться тільки дві монументальні речі: футбол і вислів fuck off. Тернбулл радикально недооцінював історичну роль Імперії[283]. Британська імперія на берегах Нілу визначить усе майбутнє регіону обабіч цієї водойми. Головна мета полягала в збільшенні та зміцненні британської влади відповідно до капіталістичних і політичних інтересів на батьківщині, а не у збільшенні прихильності до західних цінностей чи поширенні християнства або ліберальної демократії в Африці. А проте Імперія таки поширювала ідеї й інституції, коріння яких сягало європейської або британської традиції. Саме Лондон створив національні кордони, які після деколонізації вважали за непорушні. Однак їхня політика водночас привела до того, що 1994 року виникла Еритрея як незалежна держава, а 2011-го — Південний Судан. Саме Лондон зупинив ісламську експансію в Африку, побудувавши бар’єр між Південним Суданом та арабо-­мусульманським Північним Суданом. Британці поклали край работоргівлі, що тягнулася від Нілу до Близького Сходу сотні років. Дипломатичні домовленості щодо користування Нілом, укладанню яких сприяли британці, сформували юридичну основу для користування цією річкою й до наших днів. У багатьох країнах Африки політичні інституції сформовані за британським взірцем, а в більшості країн уздовж Нілу розмовляють англійською — або як державною мовою, або як другою офіційною. І що не менш важливо у тривалій перспективі: Британська імперія заклала підвалини майбутньої міцної позиції США в цьому регіоні.

  Норвегія — колоніальна імперія?

Останніми роками кілька істориків та антропологів просували тезу, мовляв, Норвегія та норвежці також мають відповідати за так зване колоніальне зло, адже Норвегія не була «краща» за інших європейців у цій сфері[284]. Тобто Норвегія й норвежці також були частиною європейської колоніальної системи в Африці. Це варто прокоментувати, адже згадана проблема підкреслює важливість чіткого понятійно-категорійного апарату в дослідженні минулого. Бо відповідь на це питання визначає сприйняття європейського колоніалізму як системи й загалом.

Один історичний факт, який використовують, щоб підтвердити колонізаторську роль Норвегії в Африці, стосується того, що священник із Берґена Ерік Понтоппідан (1698—1764) підтримував работоргівлю. Навіть якщо проігнорувати те, що він був данець, тобто назначений метрополією, яка керувала Норвегією, слова лише однієї людини на підтримку данської работоргівлі у XVIII столітті не засвідчують колоніальної ролі Норвегії в XIX столітті. Не свідчить про норвезьку колоніальну роль і те, що кілька норвезьких човнів, як-от судно «Фрідріх» на чолі зі шкіпером Берґе Андерсеном 1674 року, дістали дозвіл возити рабів із Гвінеї; те, що купець Йорґен Тур Мелен із Берґена нажив величезних статків на работоргівлі; і те, що Петер Вессел Торденшельд, видатний мореплавець, уперше вийшов у море на кораблі «Крістіаніс Квінтус», який перевозив рабів для Данської Вест-Індійської та Гвінейської компанії; і навіть те, що певні норвежці отримували посади в данській колоніальній адміністрації. Тезу про те, що Норвегія була колонізатором, не підтверджує й той факт, що кілька норвезьких великих капіталістів у ХХ столітті інвестували в португальську колонію Мозамбік і заснували великі ферми, де вони користувалися дешевою африканською робочою силою. Усе це — цікава інформація, але роль норвежців у європейській експансії та работоргівлі потребує ширших і глибших досліджень. Однак навіть якщо емпіричні дослідження виявлять, що разом із європейськими колоніалістами й работорговцями працювали та співпрацювали більше норвежців, ніж це відомо нині, це не перетворює Норвегію на колоніальну імперію чи рабовласницьку націю.

Вивчаючи європейську колоніальну систему в усій її повноті та різноманітті, розумієш: Норвегія була серед небагатьох «інакших держав» у Європі в ту епоху, коли низка урядів підтримували те, що їхні земляки вирушали в неєвропейський світ, прагнучи завойовувати та підкорювати інші землі. Так, Нідерланди підкорили частини Азії й Південної Африки, Англія підім’яла під себе 25 відсотків планети, Франція здобула величезні шматки Африки та Карибських островів, Німеччині дісталися частини Східної Африки та Намібії, Італія забрала Північну Африку й Еритрею, а Норвегія не керувала жоднісінькою країною. Однак можна сказати, і це буде цілком правильно, що Норвегія була колонізатором у Північно-Західній Європі, адже кількасот років тому формально керувала Ісландією та Ґренландією. А втім, коли йдеться про Африку або неєвропейський світ, Норвегія як самостійна держава — ані безпосередньо, ані через діяльність торговельних компаній — не брала участі в організованих прибуткових відносинах.

Опис Норвегії як данської колонії має глибоке коріння в норвезькій історіографії. Деякі дослідники дійшли висновку, що подвійну норвезько-данську монархію варто розглядати по-різному в різні періоди. Формально в цьому дуалістичному державному утворенні Норвегія не була колонією, але її позиція дуже схожа на таку. У згаданому союзі Данія де-факто домінувала над Норвегією з 1536—1537 до 1814 року. Норвезька державність зникла[285]. Король Крістіан ІІІ описував Норвегію як данську