Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

адміністративну одиницю побіч острова Фюн та інших ленів. Офіційною мовою була данська. Біблія була данська. У XVI—XVII століттях Норвегією керували данці. Незабаром виріс стан норвезьких чиновників, який дав країні певну незалежність в унії. Але така відносна автономія, хоч і підпорядкована Копенгагену, не робить Норвегію колоніальною імперією разом із Данією.

Якщо інтерпретувати європейську колоніальну історію, вважаючи, що Норвегія була її частиною, європейський колоніалізм як історичну епоху та конкретну політику буде складніше зрозуміти, якщо взагалі ми його зрозуміємо. Щоб такі твердження мали сенс, потрібно визначати колоніалізм по-новому — не як історичне явище, а як таку собі європейську рису, долю, від якої не втекти, як ярмо зла. Норвегія ж бо — якщо використати всі традиційні визначення — радше була колонією, ніж колонізатором.

Опис Норвегії як колоніальної імперії — це вияв дещо застарілого погляду на розвиток історії, згідно з яким усі дії, нові технології та революції сприймають як ознаки «колективу, що діє» — хоч про кого не йдеться: про європейців, африканців чи азійців. У такому аналізі норвежці стають частиною загальноєвропейської колоніальної практики, а тому й носіями колективного, історичного почуття провини. Ціна ж цього велика — колоніальна історія перестає бути історією. Така теза затьмарює образ колоніалізму як великої й неохопної системи корисливих владних відносин, що утворила конкретну епоху у відносинах Європи із зовнішнім світом і неабияк збагатила визначені групи в Європі. Так колоніалізм стає чимось загальним і нечітким, моральною проблемою, щодо якої вкрай легко зайняти позицію і яку немає сенсу вивчати з історичного погляду[286].

Щоб краще зрозуміти особливу роль Норвегії під час колоніальної епохи, її можна протиставити ролі Норвегії в епоху міжнародної допомоги. Майже водночас із тим, як 1960 року ООН оголосила, що колоніалізму покладено край, на початку цього десятиліття організація очолила виконання планів США щодо реорганізації міждержавних відносин. Цей новий міжнародний порядок ґрунтувався на встановленні певної форми державної філантропії між розвинутими та нерозвинутими країнами. Це все підкріплювали риторикою про схожість народів і співпрацю, а втілювали та зображували як безпосередню протилежність колоніальних відносин.

У цю нову епоху відносин між Заходом і неєвропейським світом Норвегія була вкрай активним і автономним áктором, і норвезька держава фінансувала колишні колонії в Африці. Так, у Південному Судані регіон, який розвивали норвежці, наприклад, має народну назву «Маленька Норвегія». Південних суданців, що долучалися до діяльності Норвегії тут, називали Чорними норвежцями. У цих районах працювала організація «Норвезька церковна допомога» за кошти держбюджету й пожертви власне норвежців. Незабаром ці проєкти з розвитку утворили таку собі державу в державі, місцеву «державу» соціального добробуту з належним урядуванням, без оподаткування, натомість із норвезьким фінансуванням[287]. Відносини взагалі не ґрунтувалися на військовому контролі та експлуатації, а на добрих намірах. Африка отримувала допомогу й натомість віддячувала за милосердя партнерам і норвезькій державі. У цих відносинах і Норвегія як держава, і система міжнародної допомоги загалом здобули моральний і культурний капітал — дефіцитний товар у тогочасному світі.

Проблема взаємозв’язку колоніальної епохи та епохи міжнародної допомоги, а також взаємозв’язку європейського колоніалізму та століття США — одні з найцікавіших питань сучасної глобальної історії. Вони спростовують роль Норвегії як колоніальної імперії, ставлячи крапку в цій дискусії[288]. Період, коли Британська імперія була найбільша у світі, давно відійшов у минуле, але зовсім антиісторично вважати, що колоніалізм та імперіалізм теж щезли.

  Колоніалізм і західна цивілізація

Ще в книжці, цитатою з якої я почав цей розділ, 1899 року Черчилль описував свої сумніви щодо досягнення імперією поставлених цілей:

«У прогалині, що неминуче виникає між завойованими територіями та домініоном, з’являються постаті жадібного купця, несвоєчасного місіонера, амбіційного солдата і брехливого спекулянта — усі вони завдають клопоту завойованим і збуджують корисливі апетити завойовників. Як поглянути на всі ці бридкі риси, стає складно повірити, що з цього може бути щось позитивне»[289].

Текст Черчилля пронизаний імперіалістичним світоглядом, що панував на зламі століть. У ньому можна знайти сліди вікторіанського расизму, обґрунтованого з еволюційного погляду. Черчилль описував мусульманських повстанців, а також суданських та єгипетських солдатів так, немов вони були частиною британського окупаційного війська, і стверджував, що то «дикуни» та «примітивні». Але водночас він ними й захоплювався, бо був приємно вражений хоробрістю й терплячістю. А втім, війну загалом Черчилль розглядав у ширшій історичній перспективі — це була, на його думку, битва між старим і новим, між традиційним і сучасним, і саме на долю британців випало повести «відсталих», досі примітивних, у цивілізацію. Водночас він уже тоді визнавав, що цей проєкт, імовірно, не досягне цілей, і випередив, хоч і в доволі м’якішій формі, ту критику «бридких рис» колоніалізму, що згодом стане гострішою.

У політичному житті і впливових літературних та історичних працях Вінстона Черчилля ідея поширення європейських і британських цінностей постійно посідала важливе місце. На його думку, саме цих цінностей має набути кожен, щоб увійти в сучасний світ. Насправді Черчилль боровся за інтереси Британської імперії, часто поєднуючи їх з уявленням про вищість британської раси. Усе його життя було тісно пов’язане з долею Британської імперії. Від служби в армії й війни проти мусульман у долині Сват в Афганістані у 1890-х до посади міністра в справах озброєнь під час Першої світової війни та прем’єрства в Другій світовій він боровся за інтереси імперії Лондона проти інших імперій — як-от османської в Першій світовій і німецької та японської в Другій. Якщо 1899 року Черчилль, беручи участь у завоюванні Судану, був сповнений оптимізму, хоч і з певним сумнівом щодо успіху колоніалізму, то через понад 50 років він чудово усвідомлював, що дні Імперії добігають кінця. Усе скінчилося там, де й почалося. На посаді прем’єра Черчилль 1954 року запропонував скинути бомби на Судан і намагався здобути підтримку, порівнюючи ситуацію з Мюнхенською змовою та британською політикою умиротворення агресора. Тепер на кону стояло майбутнє всієї імперії. Він хотів завадити Судану об’єднатися з Єгиптом, адже за таким сценарієм британці втратили б важіль впливу на Єгипет у Судані, де контролювали Ніл. А впливати на Єгипет досі було актуально — Суецька база Лондона займала регіон майже завбільшки з Вельс. У 1954 році на ній було 80 000 бійців, тож ця база зоставалася військовою основою британської глобальної влади. Тут також ставали явними ієрархії Британської імперії. На залізничному вокзалі в Аль-Кантарі було десять туалетів для різних народів — деякі для європейців, інші для азійців, ще інші — для «кольорових». Черчилль відмовився відряджати бомбардувальники в Судан, але це рішення показало всю безпорадність Лондона. Так почалася криза, що забила останній цвях у домовину Британської імперії.

Життя Вінстона Черчилля демонструє, який короткий час існувала Британська імперія і що на тлі інших імперій вона була лише тимчасова. Черчилль її розбудовував, і її вже не було, коли він помер. Постать Черчилля також символізує парадоксальну подвійність Імперії. Він, як і всі видатні історичні діячі, був багатогранною особистістю. На нього впливали тогочасні ідеї і, як популярний політик, він їх безпосередньо виявляв. Черчилль вірив у вищість британського народу, його виняткові риси та культуру, але водночас був антифашистом і прибічником боротьби за індивідуальні права кожної людини в міжнародній політиці. Він очолив