Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

портрет судді в перуці, який сьогодні він також мав замінити, як і ці зручні, м’які та негроміздкі крісла навколо столу.

Шелест плівки, що він її знімав, налаштовував на фізичну роботу. І втома Клаудіюса розвіялася. Він акуратно здирав м’яку, з пухирцями, плівку з крісел і тут же замотував в неї старі меблі, склеюючи краї міцним коричневим скотчем. Вага нових крісел і раніше змушувала його напружувати всі м’язи, коли він виставляв їх одне за одним уздовж столу. Але більше, ніж вага, його дивувало, як завдяки цій меблевій заміні змінюється сама атмосфера зали, як з-за високих спинок крісел стіл немов скорочується в розмірах.

За великими вікнами тим часом замрячив дощ, і Клаудіюс увімкнув люстри. Старі крісла відніс по одному на перший поверх до «кухонного» виходу з дому. Повернувся з драбиною, поставив її біля правої стіни під портретом судді в перуці. Ось зараз він усе підготує й покличе Інґриду підстрахувати. Все ж таки портрети великі, рамки масивні. Не дай Боже впустити!

Нову привезену картину розпаковували вже вдвох. Зняли кілька шарів гофрованої плівки, але до самого полотна так і не дісталися. Вирішили спочатку звільнити місце на стіні для нової картини. «Суддя в перуці» виявився зовсім неважким. Винесли удвох портрет у коридор. І знову — за нову картину. Ще три шари плівки довелося акуратно зняти, перш ніж витвір мистецтва відкрився їхнім поглядам. У рамці під старовину на полотні був зображений чоловік років сорока п’яти, котрий сидів у шкіряному кріслі в дорогому костюмі з синьою краваткою на червоній сорочці. Ліктями він упирався у високі підлокітники. Між вказівним і середнім пальцями правої руки — сигара. На обличчі — ледь помітна посмішка, немов художник намагався відтворити загадковість виразу обличчя Джоконди.

— Хто це? — спитала Інґрида, придивляючись до портрета.

— Пан Кравець? — припустив Клаудіюс.

— Точно! Він! — закивала молода жінка. — Тільки тут він гарніший! Пам’ятаєш, яка у нього важка нижня губа, коли він розмовляє?!

— Ага, — підтвердив Клаудіюс, пригадуючи обличчя власника у віконці скайпу.

Картина виявилася точно такого ж розміру, як і колишня, що висіла на цьому місці. І рамка відповідала стилю рамок інших картин-портретів, що висіли в залі.

Підрівнявши портрет пана Кравеця, Клаудіюс спустився з драбини, відніс її до дверей і обернувся на щойно почеплений портрет звіддалік, з відстані десяти—п’ятнадцяти кроків.

— Суддя сюди пасував краще, — констатував Клаудіюс.

Витягнув мобільник, зиркнув на монітор.

— Вже можна їхати за вечерею! — повідомив Інґриді. — А я тут усе сервірую! Витягну «королівську порцеляну»...

Інґрида глянула на оновлену залу.

— Давай краще в нашому будиночку, — сказала вона. — Тут тепер якась дивна аура...

— А може, все-таки... — не вгамовувався Клаудіюс. — При трьох свічниках, як минулого разу! Нічого ж, крім столу і нас, видно не буде!..

Інґрида не відповіла.

— Ну, ти подумай! Я тут зачекаю. Якщо вирішиш, що в нашому будинку краще, — підемо туди!..

Рипнула за Інґридою ліва половинка подвійних дверей. Клаудіюс сів у крісло. Розслабився. Позіхнув. Непомітно для себе задрімав, але в останній момент, коли вже майже провалився у невагомість сну, стиснув п’ястуки, вирячив очі, втримався на плаву відносної бадьорості. Піднявся на ноги, подумки зіпхнувши провину за сонний стан на спокусливу м’якість крісла.

Обійшов крісло ззаду, відсунув його далі від столу і розвернув до портрета пана Кравеця. І знову відчув, як напружилися м’язи рук. Обмацав руками спинку крісла, спрямовані вперед боковини. Опустився на коліна і побачив захований у складці тканини фірмовий ярличок. Виловив його за кінчик, нахилився. «Armed Arm-chairs. Bullet-pruff furniture. Made in Colchester, UK». Від подиву похитав головою. Нічого собі! Куленепробивне крісло! Воно що, з броні? І тому таке важке?

Він обмацав пальцями задню частину спинки, боковини. Все здавалося комфортним і м’яким. Жодних ознак товстого листа заліза. Тільки вага могла підказати, що без броні при виробниц­тві цих м’яких меблів не обійшлося! «Добре хоч, що не “Made in China!”» — подумав він.

Гмикнувши, сів у крісло обличчям до нещодавно почепленого на стіну портрета. І знову відчув, як почали його тягнути вниз сили, тяжіння сну. Не дав собі позіхнути. Вибалушив очі. Втупився, що було сили на пана Кравеця. І раптом здалося, що сіпнулася в його пальцях сигара. І погляд його ожив. Ожив і спалахнув страхом. Погляд його зупинився над головою Клаудіюса. Ні, він дивився за його спину! Клаудіюс обернувся і вперся поглядом у спинку крісла, що підіймалося ще сантиметрів на тридцять над його головою. Праворуч і ліворуч затуляли його м’які, вигнуті вперед боковини крісла. Вони, мабуть, також куленепробивні...

І тут щось тихенько скрипнуло й прошелестіло. Клаудіюсу привиділося, ніби пан Кравець від жаху втиснувся спиною в своє брунатне шкіряне крісло. А погляд його прикипів до чогось, що перебувало за спиною Клаудіюса, і залишався нерухомим.

І шурхіт знову почувся Клаудіюсу. Шурхіт за спиною його крісла.

Сам Клаудіюс також втиснувся в спинку, відірвав ступні від паркетної підлоги, завмер, застиг.

Ліворуч немов викарбувала крок через бордову боковину Інґрида.

Від переляканого удару серця кров Клаудіюсу шугонула в голову.

— Ти з глузду з’їхала! — видихнув він. — Так лякати!

— Я тебе не лякала! — спокійно промовила вона. — Підемо в будинок, поки все гаряче! Мені тут якось не подобається.

Він піднявся з крісла.

— Мені також! — сказав він.

— Знаєш, — продовжив він, коли вони вже чалапали мокрою від недавнього дощу алеєю до свого будиночка з червоної цегли. — Ці крісла — куленепробивні! І все зроблено в Англії!

— Ти знаєш, що це означає? — перепитала Інґрида.

Клаудіюс стенув плечима.

— Він має намір сюди приїхати, — продовжила дівчина свою думку. — Приїхати або переїхати...

— Навіщо? І без нього тут непогано, — прошепотів, уже повністю відійшовши від переляку, Клаудіюс.

Розділ 37. Лейпциг. Земля Заксен

Нахилився Кукутіс до правої ноги, штанину широку підкотив і зі своєї дерев’яної витягнув залізну фляжечку з вензелем Вітаса, подивився на вензель, кивнув йому шанобливо: «Спасибі, Вітасе!» — сказав і ковток зробив. Полилося бренді з густим смаком, що ніжно щипав горло, вниз, у ті частини тіла, через які алкоголь в кров потрапляє.

І на губах залишився густий приємний смак темно-коричневої барви. Бо у кожного яскравого смаку яскравий колір є. Іноді він збігається з кольором напою або їжі, а іноді ні.

«Ось у морквини смак сріблясто-білий, а сама вона руда, — міркував неспішно Кукутіс, все ще