Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

чистотою та чепурністю своїх отчих могил. І тоді вже, немов для того, щоб зберегти цю красу і лад, накривав Бог землю снігом, як білим полотном, так, як накривають господарі, котрі виїжджають із дому надовго, свої меблі білими простирадлами, щоб, повернувшись, зняти їх і виявити під ними столи і крісла чистими та вільними від пилу і мертвих мух.

Кладовище, вкрите білосніжним полотном, знову залишилося позаду, а пам’ять усе ще малювала образки Велінеса — Дня пам’яті всіх померлих. Пам’ять немов навмисно хотіла примусити Ренату почуватися винною, адже на минулий Велінес вона на кладовище не ходила, взагалі про це не думала. І дід ані слова не сказав і теж не пішов. Звісно, в Литві це жіноча справа — за могилами доглядати. Але у Ренати ще не було на цьому цвинтарі дуже близьких і дорогих небіжчиків. Якщо не брати до уваги Северюте. От якби там лежали її батьки, вона б обов’язково ходила туди і другого листопада, і в інші дні. Але що вона знає про своїх батьків? Тільки те, що каже іноді дід Йонас. А згадує він завжди про них неохоче, ухильно і зі слабко прихованою образою. Дивно, адже її матінка Юрате — його донька! Ну, гаразд — батько йому просто зять, але мама? Хоча б про неї міг би Ренаті більше розповісти — якою вона була перед тим як поїхала? Якою була в дитинстві?

Зупинилася біля продуктового магазинчика, зайшла.

Хлопець років двадцяти відволікся від свого мобільника — мабуть, грав у комп’ютерну гру, бо відразу пролунали іграшкові електронні постріли.

— «Три дев’ятки», — попросила Рената, простягаючи гроші.

Отримавши пляшку і решту, дівчина вже обернулася до дверей, щоб вийти, але раптом забарилася і звернула свій погляд на парубка.

— Даруйте, а коли до вас востаннє заходив Борис? — спи­тала.

— Хто? — не втямив хлопець. — Який Борис?

— Ну, такий — із довгим волоссям, опухлий, із хуторів за лісом. Він сюди за горілкою ходив.

Юнак похитав головою.

— Такий не ходить, — пояснив він. — Я вже другий рік тут працюю. Всіх алкоінтелектуалів знаю!

Вона кивнула і вийшла.

Біля цвинтарної хвіртки зупинилася на мить.

«Може, зайти? На могилу Северюте глянути?» — подумала.

Але ноги пішли далі, повели її від хвіртки і паркана соснового міста мертвих.

Сутінки в лісі опускалися швидше, ніж у полі або містечку. Небо потьмяніло, а в лісі ще темніше стало. І Рената пришвидшила крок, заспішила, намагаючись ні про що не міркувати, щоб ніякі думки — ні добрі, ні сумні — не могли відволікти її від дороги, від дороги додому.

Розділ 36. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Сонце кілька разів змінювалося дощем, а дощ знову і знову поступався небом сонцю. Зграї подертих хмар чергувалися зі зграями пухнастих нешкідливих хмаринок. І найдивнішим Клаудіюсу здавалося те, що день за днем ці зграї летіли в одному і тому ж напрямку, перетинаючи їхнє з Інґридою небо. Летіли в бік Лондона, а потім, мабуть, летіли далі, за Ла-Манш. Може, навіть і в Литву. Хоча європейський прогноз погоди, за яким уранці стежив Клаудіюс по телевізору, незмінно повідомляв, що «країни Балтії» надійно скуті морозом і щільно вкриті зимовим снігом. Один раз, але вже не по Бі-бі-сі, а по «Євроньюз», він побачив у прогнозі погоди засніжений Вільнюс. Показали ранкову Ратушну площу, нечисленних, тепло одягнених перехожих, машини, що повільно їдуть повз готель «Асторія», деякі — із солідними «шапками» снігу на дахах. Здалося, що Литва десь зовсім поруч. Варто тільки виїхати з воріт садиби і повернути праворуч. Десь там!

Клаудіюс задумався: звідкіля виник цей уявний закрут «праворуч»?! Утім, цілком логічно, адже саме туди летіли хмари і хмаринки, туди, на Лондон і далі.

Близько одинадцятої зателефонував Ахмед. Попросив Клаудіюса нікуди не йти.

За годину до воріт під’їхав меблевий фургон, а за ним слідом і «Морріс Майнор Тревелер» самого пакистанця.

— Пан Кравець замовив нові меблі для зали, — повідомив він Клаудіюсу, відкриваючи для фургона ворота. — Потрібна буде ваша допомога!

— І Інґриди? — уточнив Клаудіюс.

Ахмед похитав головою.

Фургон проїхав на територію й зупинився біля головного входу в маєток.

Водій і вантажник — обидва чорношкірі та кремезні — відчинили задні дверцята кузова-контейнера і залізли всередину. Ахмед жестом підкликав Клаудіюса.

Вони удвох взяли з борту щось несподівано важке, замотане в багатошаровий захисний пластик.

— Обережно! — попередив Ахмед.

Водій і вантажник зістрибнули. Вчотирьох вони занесли таємничий меблевий предмет на другий поверх у залу й повернулися до машини.

Клаудіюс спочатку намагався полічити, скільки разів вони з меблями підіймалися нагору, але раптом збився. Заболіла спина, занили зап’ястки рук.

Спустившись учергове до машини, він, на свою радість, побачив у глибині контейнера останній, запакований у м’яку плівку предмет, схожий на настінне люстро.

«Дзеркало» виявилося картиною, яку Ахмед попросив повісити замість старовинного портрета судді.

Пакистанець після півгодини фізичної роботи виглядав пригніченим і втомленим. Важко дихав.

Унизу перед будинком грюкнули, зачиняючись, металеві дверцята фургона. Машина поїхала.

— Старі крісла треба віднести в гараж, а на їхнє місце — ці нові, — Ахмед показав пальцем на привезені меблі. — Розпакуєте, розставите... А стільці в ту ж плівку загорнете, щоб не пошкодити. Самі впораєтеся?

Клаудіюс кивнув. Із новим зацікавленням зиркнув на запаковані меблі.

— Крісла? — із сумнівом перепитав він.

— Так, крісла, — вже спокійно відповів, віддихавшись Ахмед. — До побачення!

Залишившись сам, Клаудіюс двома руками спробував зрушити найближче до нього крісло. Через силу, але йому це вдалося.

Сходив у будиночок за ножем.

— Ідо, а як тобі панська вечеря при свічках? — спитав Інґриду. — На нових кріслах і з новим портретом на стіні?

— А чий портрет? — поцікавилася вона.

— Не знаю, ще не розпакував! Та й без твоєї допомоги я його не почеплю — великий. Треба ще старий зі стіни зняти...

— Гаразд, — Інґрида всміхнулася. — Повечеряємо! Індійську кухню чи китайську?

— А може, англійську? — припустив Клаудіюс.

— Англійська — це індійська, — твердо заявила вона. — Чи ти хочеш «фіш енд чіпс»?

— Ні! Нехай буде індійська!

Перше ж звільнене від упаковки крісло вразило Клаудіюса своєю формою. Щось у ньому було космічне. Височезна спинка з боковинами, повернутими вперед таким чином, що людину можна було побачити в кріслі, тільки якщо стати до неї обличчям. Шляхетна бордова оббивка надавала кріслу якоїсь особливої функціональності, немов воно було частиною професійного костюма чи ритуалу. Погляд Клаудіюса сам звівся на старовинний